Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на свої заступи.
— Ну, де ж тепер шукати? — пiсля довгої мовчанки запитав Аркадiй.
— Де хочеш, тiльки не тут! — вiдповiв Найда.
— Все-таки треба продовжувати пошуки, а не їхати звiдси дурнями! — сказав Аркадiй.
— Шукай, коли маєш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.
— Ну, йди! Баба! — в запалi вигукнув диякон. — А я копатиму тут доти, доки не згину!
Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий обов'язок.
Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсилої лютi, як нараз його увагу привернуло шарудiння листя над головою.
Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку велетенської липи, пiд якою вiн сидiв, виглядає червона вивiрка, освiтлена останнiми вогненними променями сонця; її гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що клекотiла в грудях Найди.
— Смiєшся! — скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса пiстоль. — Ну, почекай, посмiєшся ти в мене!
Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима 'вивiрку, але її не було.
— Зачепилася за вiття чи що? — пробурмотiв вiн.
Але й на деревi вивiрки не було видно.
"Що за чортовиння? — з досадою подумав козак. — Невже ж я розучився стрiляти?.. Чого доброго…"
Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути, треба перевiрити, — вирiшив вiн. — I, до речi, з верхiв'я востаннє огляну всю мiсцевiсть".
Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.
"Чи не зачепилася вона там?" — подумав Найда й вирiшив лiзти вище.
Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору, полетiв у якусь безодню… Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися трiски, пилюка, смiття…
Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик… "Напад? Вбивство?" — майнуло в головi диякона, але на своє здивування пiд липою вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.
Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив там тiльки пiстоль.
"Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi тут не водяться… Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос i саме з цього мiсця… Отже, Найда був тодi десь поблизу, — куди ж вiн мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон iз забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!
Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд землi.
Диякон увесь затремтiв.
— Ти, Найдо? — щосили гукнув вiн.
Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що Аркадiя охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати з цього заклятого мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на допомогу боже iм'я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звiдки доносилось те моторошне волання. Здається, з боку старої липи, десь наче з-пiд землi.
Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно озирався довкола, як нараз помiтив зарубки, що їх зробив Найда на стовбурi дерева.
Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут, тут, Iване!" — полiз на липу.
Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже розiбрати й його слова:
— Я тут, тут, у дуплi!
Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив, що вiн всерединi порожнiй. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася пiд вагою Найди.
Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний хрест, а пiд ним рiк, зазначений у таємничiй записцi.
А втiм, охоплений страхом за долю товариша, Аркадiй не помiтив цих деталей; вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили:
— Iване, ти тут?
— Тут! — почув у вiдповiдь.
— Цiлий? Здоровий?
— Пом'яло трохи! Та кiстки, здається, цiлi.
— Ех, i понесло ж тебе сюди! — з досадою мовив Аркадiй. — Цур їм, тим скарбам! Нiчого шукати їх! їдьмо на Запорожжя — й край.
— Та скарб, друже, тут! — крикнув з глибини Найда.
— Тут? — вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.
— Тут, пiдi мною, — вiдповiв Найда. — Кинь-но менi кремiнь i кресало, та й свiчку… Зараз оглянемо все!
Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вiрьовцi в дупло.
У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi спалахнула свiчка. Найда пiднiс її високо над головою i лише тепер роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.
Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху.
Найда швидко розгрiб цей покрив, i… радiсний крик вирвався в нього з грудей: вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були досить великi, а третiй трохи менший.
— Що трапилось? Чого ти репетуєш? — крикнув згори Аркадiй, нахиляючись над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.
— Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми їх витягнемо звiдси?
— Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.
— Де там! Я не можу зрушити їх з мiсця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.
Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадiєм одразу взялися до роботи, й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр, крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.
Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був повен червiнцiв.
Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незлiченними багатствами…
— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очi до неба. — Подякуймо ж господевi милосердному: тепер усе закипить навколо…
XVII
Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися в їхнє тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров… З виразу облич i з тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав свiдомiсть, але їх обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила, блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайцi й неподобствах…
Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному старому ротмiстровi спала на думку нова забава — стрiляти з пiстолiв у черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.
— У лiву руку он тiєї, панове! В долоню! — крикнув ротмiстр i, вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасної. Дехто, спотикаючись i падаючи, кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.