— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душi батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою?
— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан… а проти кулака суддею може бути тiльки кулак… Атож, кулак! — гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: — Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i "пожартувати" з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкетi, вiн наказав своїй розбiйницькiй бандi вчинити нiчний наїзд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став i саме мiсце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев'язали й розвезли… а потiм, вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною на прогулянку в мiй хутiр… Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено. Бiльше мiсяця був несповна розуму, та, на лихо, моя мiцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвiся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… бiля моїх грудей… i загинули… з примхи звiра… А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами… глумиться з чужих, слiз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути їх! — Левандовський закрив очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою…
— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом i витер хусточкою очi. - I я тепер вiд щирого серця вiрю кожному панському слову… Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко… А пановi господь послав випробування й зберiг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрiбне тут. Так указує промисел божий…
— Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надiї… Ось i цей дар… цiну кровi… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бiдолашному людовi… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були менi в цiй справi помiчником… Що ж до церковної руги й всiляких господарчих потреб, то вiд мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться…
— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.
— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права i вашi, i вашої церкви… А селянам я хочу здати всi економiчнi землi споловини, по-сусiдськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусiдiв — менi багато тепер не треба, — так i перекажiть своїм парафiянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щиростi незручно… то я вже покладаюся на панотця…
— Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня їм i не снилася… Справжнього благодiйника їм послав господь… Зглянувся на сльози сирiт, на стогiн матерiв… Тобi, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й простягши руки до iкони Остробрамської богородицi, що висiла в кутку вiтальнi, впав на колiна.
Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози…
Пiзно вийшов лисянський священик вiд нового пана. За садибою його зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли батюшку в засiдцi, чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в титаря уже зiбралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторiв, щоб дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти.
Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр'ям. Усi вбачали в щедростi нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр'ям поставилися до його обiцянок.
Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину пiсля повернення батюшки все село вже знало про несподiване щастя, послане Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи ще рада не була така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як тiльки блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний дзвiн, i все село, з старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi дверi яскраво освiтленого храму…
Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що всi поля й сiножатi земель Лисянського ключа вiддає їм споловини, а пасовиська просто так i що, крiм того, решту податкiв — подимне, шляхове, рiчкове, хлiбне, церковне та iншi, скасовує зовсiм, а церкву їхню бере пiд свiй захист i заступництво. Благодiяння цi були такi великi, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з'їхав з глузду пан? Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського.
— Може, ви, панове громадо, не задоволенi? — сумно спитав вiн.
— Спасибi! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, пановi вiк довгий! — несмiливо обiзвалося кiлька голосiв.
— Вiк довгий! — пiдхопили iншi, вже. трохи дружнiше.
— Ви, панове, начебто не довiряєте менi, — вiв далi господар. — То ось що: оберiть своїх виборних i розмежуйте помiж себе, за згодою, мої лани й сiножатi… А за побажання менi здоров'я — велике спасибi, а також зичу вам здоров'я i всякого добра… Тiльки насухо зичити — не випадає… То йдiть до корчми, i хай орендар викотить на громаду цiлу бочку горiлки вiд мене.
— Спасибi! Оце пан, так пан! Дай, боже, пановi! Ну й пан! Спасибi! Спасибi! Пошли, боже! — одностайно закричала й загомонiла юрба, пiдкидаючи шапки вгору, i посунула до корчми.
Дозвiл пана зараз же взятися до подiлу його ланiв i запропоноване частування одразу розвiяли всi сумнiви й викликали в натовпi шалену радiсть. Горiлка розпалила серця ще бiльшою втiхою.
Даремно диякон, який не схотiв навiть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян i збити їх iз мирного настрою; його не слухали.
— Та не вiрте ви пановi, — надривався диякон. — Паки й паки реку, не вiрте! Вiн хитрий як лисиця, от щоi Бачить, що всi селяни ховаються по лiсах, що села й хутори спустiли, а жнива наближаються… От вiн i вдався до хитрощiв, що, мовляв, половину даю… Ха-ха! Та чи є на свiтi такий дурень, щоб готового вiддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А вiн вас дурить, щоб вижали йому хлiб i звезли, — а другу половину вiн i сам забере з ваших токiв. От що! Збагнули?
Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: "Еге ж, отець диякон, може, й має рацiю". Але їх не слухали: "Та що ви базiкаєте? Батюшка запевняє… А йому кожен повiрить… Та й одразу видно, що добрий пан… Його самого скривдили… А хiба мало панiв на Запорожжя тiкало? Вiн же одразу звелiв ниви дiлити… виходить, без обману… i частування, як слiд".
— Слухайте, дурнiї — посинiвши, кричав диякон i потрясав у повiтрi могутнiми кулаками. — Ех, ви! Нажлуктилися панської горiлки та й вуха собi позатикали! Та якби й справдi пан надумався вiддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би їм усiм пiдрив… Якщо пан зовсiм вiдбiг розуму, то в нього вiднiмуть маєток. Так чи iнакше, але нi пани, нi губернатор, нiже сам князь Яблоновський не вiддадуть хлопам землi: її тiльки силою можна взяти!
— Ех, отче! — докоряли дияконовi за цi слова хмiльнi голови. — Тобi б тiльки одне — гайдамачити!.. Та якщо вiвцю можна спiймати за хвоста, то навiщо пiднiмати на неї голоблю?
— А я кажу, — гарячкував диякон, — що коли ви повiрите в панськi обiцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей… Вiдомо, що дурня i в церквi б'ють, а береженого й бог береже.