Безперервно новi й новi юрби збуджених людей прибували до стiн Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залiзняк призначив тут збiр, а бiльшiсть несвiдомо горнулася до цього останнього оплоту православ'я, шукаючи тут поради й порятунку.
I ось Залiзняк вирiшив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.
В глупу пiвнiч скликали вони з Найдою у колишню Мельхiседекову келiю старшу монастирську братiю й оголосили їй про свiй намiр.
Усi одностайно схвалили пропозицiю Залiзняка й Найди; вирiшено було першого серпня, на Маковiя, вiдслужити урочисту вiдправу й освятити з усiєю сумною пишнiстю зброю козакiв, якi поклялися вiддати життя за святий хрест.
У монастирi почали дiяльно готуватися до майбутнiх подiй: укрiплювали стiни, заготовляли провiант для вiйська. Охопленi ентузiазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тiльки можна, аби заготувати харч для вiйська й сотень жiнок та дiтей, котрi знайшли притулок бiля стiн монастиря.
Залiзняк i Найда теж енергiйно готувалися до наступної вiйни. Розумiючи, що на успiх справи можна розраховувати лише в тому разi, якщо зненацька ринутись на ляхiв i приголомшити їх несподiваним ударом, вони вирiшили одразу ж пiсля освячення зброї роздiлити вiйсько на двi частини й кинутися на переповненi шляхтою мiста, а тому до всiх гайдамацьких загонiв розiслали гiнцiв з наказом збиратись у Мотронинському лiсi.
Днi збiгали в гарячковiй роботi й необхiдних приготуваннях. Нарештi настав переддень призначеної вiдправи.
На монастирському дворi панувало незвичайне пожвавлення. З комiр i льохiв виносили барила й мiшки, вантажили їх на похiднi козацькi вози; по монастирських стiнах снували козаки, оглядаючи бiйницi й амбразури.
Ченцi з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися бiля монастирських стiн. До брами раз у раз пiд'їжджали гiнцi i, скочивши з коней, заходили в двiр.
Залiзняк i Найда походжали по двору, наглядаючи за всiма приготуваннями, вiддаючи накази й вислуховуючи донесення гiнцiв.
— Ну, друже мiй, — сказав Залiзняк, зупиняючись бiля церковних дверей, — здається, зроблено уже все, тепер хоч i наскочать ляхи, то об цi стiни поламають зуби!
— Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, — усмiхаючись, вiдповiв Найда. — Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як мишi, тiкають iз сiл у мiста, добро своє на дорогах кидають.
— Воно-то правда, а все ж обережнiсть не завадить, — треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобi. Поки вона цiла, доти й народ вiрить у благословення господнє! Завтра вдосвiта ми виступимо звiдси, i хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козакiв, проте мусимо передбачити все, — тому оглянь, друже, ще потаємний хiд, а я пiду подивлюся на стiни; та поспiши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових.
Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужiння, й, вiдiмкнувши бiчнi дверi важким ключем, ввiйшов у ризницю; тут вiн насилу пiдняв одну з плит у пiдлозi, викресав вогню, засвiтив воскову свiчку й обережно спустився по крутих сходах у вузький пiдземний коридор, який закiнчувався замаскованим виходом у лiсову хащу. Все тут було справне.
Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залiзняка, коли раптом його покликав чийсь голос:
— Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?
Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий жебрак, що при потребi вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.
Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Вiн кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпiнням:
— Ну, що? Знайшов? Побачив?
— Знайшов, побачив, — вiдповiв жебрак. — I привiз…
— Привiз? Кого?
— Панну…
— Панну? Доньку обозного? — вигукнув здивований Найда.
— Авжеж, її!
— Де ж вона? Тут?
— Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати, що пам'ятає тебе i жде.
— Пам'ятає i жде, — мимохiть прошепотiв Найда. — Чого ж вона прибула туди… в такий час?.. Господи… адже все може трапитись!..
Радiсть i тривога охопили Найду вiд звiстки, принесеної жебраком. "Дарина тут, так близько вiд нього, прибула, не побоялася — козачка, королева! Вiн її просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама приїхала туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гiршi вiд смертi! — Найда замислився. — Що ж робити? Не можна залишити її там саму… Поїхати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?"
Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, i якби зараз вiн почав думати про свої почуття, самiй Даринi було б соромно за нього… Залишається одно: послати за нею невеликий загiн i прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце.
Заспокоївшись на цiй думцi, Найда пiшов до монастирських стiн, щоб разом з полковником вiддати останнi розпорядження.
А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi за його вказiвкою на деякiй вiдстанi довкола монастирських стiн.
Тепер увесь простiр мiж стiнами й валами був заповнений людом, переважно жiнками й дiтьми.
Дехто тулився на возах i пiд возами, iншi просто на землi — на розстелених свитах; бiля кожної сiм'ї лежали клунки — все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возiв були прив'язанi воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вiвцi. Людський гомiн перемiшувався з меканням овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв.
Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стiн розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози й стогнання жiнок та дiтей.
Коли до валiв пiд'їхав Залiзняк, усi, перешiптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укрiплення й повернув назад.
Бiля ворiт його зустрiв козак i повiдомив, що до пана полковника з дуже важливою звiсткою прибули ковалi.
— Ну, то веди їх сюди, в сторожку! — наказав Залiзняк i зайшов у невеличку келiйку монастирського сторожа.
За хвилину туди ж увiйшли двоє високих на зрiст запорожцiв i, вклонившись Залiзняковi, гучно мовили:
— Здоров був, батьку!
— Доброго здоров'я, дiти! — приязно вiдповiв полковник. — Ну що, скiнчили роботу?
— Скiнчили, все сховано недалечке, у Вовчому байрацi.
— А скiльки?
— Тисяча шабель, та ножiв з чотири тисячi, та наконечникiв до списiв тисячi двi.
— Славно! Добре попрацювали, не грiх i по чарцi!
— Зараз не треба, батьку: нап'ємося в панських замках хмiльного пива.
— Дай боже! А що ви iще скажете?
— Пiймали двох шпигунiв польських.
— Шпигунiв? — здивувався й стривожився Залiзняк. — Де ж, як?
— Та в лiсi ж, — хотiли нас вистежити!
— Ну й що ж?
— Не вдалося, вартовий спiймав; ми хотiли їх там самi рiшити, а потiм подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.
— Добре… А хто ж вони?
— Брехали багато… Ну, та сам побачиш — хлопець i дiвчина.
— Хлопець i дiвчина? — перепитав Залiзняк.
— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один iз запорожцiв i, вийшовши за дверi, повернувся з Прiсею й Петром.
Коли Залiзняк побачив їх, у нього мимохiть вирвався вигук здивування; вiн швидко пiдвiвся й, пiдiйшовши до дiвчини, взяв її за руки.
Прiся дуже зблiдла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарнiле личко зашарiлося нiжним рум'янцем, а очi засяяли незвичайним щастям.
— То це шпигуни? — промовив Залiзняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прiсю, i з посмiшкою озирнувся на запорожцiв. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?
— Та вони, либонь, казали, — знiяковiло зауважив старший запорожець. — Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили… За таких, бач, обставин попалися… Вночi пiдповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували…