— Нi ще, превелебний отче, — вiдповiв Найда.
— То читай далi! — i iгумен знову сiв на своє мiсце.
Єпископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братiї i всiх жителiв України, закликаючи їх до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти їх, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави єсте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре… I сiє їх, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки".
— Амiнь! — промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики.
Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову:
— Так, достойно й праведно є дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали… з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами.
Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло.
— Ну й терпiли ж! — мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. — Не вiдаю, чи є на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Своїм терпiнням ми зажили собi вiчної слави, й iсторiя запише це на скрижалях своїх: своїм терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога великої ласки — чудо звершується: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надiєю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвської вiри, повертаються в лоно рiдної й iстинної церкви…
— Повертаються в деяких мiсцях, правда, — мовив архiдиякон, — а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбої та наїзди.
— Це випадки, — заперечив Мельхiседек, — та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат єдиновiрної монархiї. Минулої седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, єпископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копiї по всiх наших храмах, нехай радiє i перебуває в надiї народ…
— Ох, прости мене за моє зухвале iнакомислiє, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! — заговорив Аркадiй. — Але дух мiй бентежиться, i заспокоєння йому вiд цих радiсних вiстей нєсть нiякiсiнького… Шляхта переродитися не може… Який змалку, такий i до останку! I ранiше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматiв, — то яку вагу матиме для них королiвський декрет?
— Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.
— Чи стоїть iще — цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, — зауважив Найда.
— А коли й стоїть, — додав Єлпiдифор, — то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.
— Ех, покора i терпiння! — не витримав i прорвався Аркадiй. — Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення… У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо…
— Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхiседек. — Христос сказав: "Аще ударять тебе в лiву ланiту — пiдстав праву, а хто меча пiдняв — од меча й загине".
— Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй її… в своєму дiлi твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадiй, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку… Ех! Ще Христом вибивають очi… Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарiв — за дверi!
— Ти блюзнiрствуєш! — сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк.
— Отець Аркадiй вiд щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любовi до народу й до святої нашої вiри… I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв… не можна!
— Маловiри! — гаряче озвався iгумен. — Господь є промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддяї Без волi його не впаде i єдиний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв…
— Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? — буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно.
Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив свої груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi таїлося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з їхнiми думками?
Усi задумалися.
"Отже, все скiнчиться примиренням, — майнула в Найдинiй головi думка, — бiдолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, — i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись… А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса… нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець Єлпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi… А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю — i досi волосся на головi ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ех, життя!.."
Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп'яттям i промовив лагiдно й тепло:
— Не будемо бентежити свiй дух сумнiвом, братiє, кольми паче в днi радостi, в днi посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архiпастиря, я покладу його в скарбничку.
Низько вклонившись. Найда передав архiмандритовi великий аркуш паперу, списаний в'яззю, iз словотитлами й iншими надрядковими знаками. Мельхiседек розгорнув його, розiклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли вiн почав легким постукуванням згортка об ручку крiсла вирiвнювати його краї, з рурочки несподiвано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повiтрi два-три рази, залетiв пiд лавку.
— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно дiставши з-пiд лави папiрця, подав його архiмандритовi.
Мельхiседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими лiтерами. Поволi пiднiс вiн до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий змiст незрозумiлих слiв. Усi з живою цiкавiстю дивилися на архiпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блiдiстю.
— Звiдки взявся папiрець сей? — звернувся нарештi Мельхiседек пiсля довгої мовчанки до Найди.
— Не вiдаю, святий отче… Мабуть, був усерединi згортка. — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.
— А що в нiй написано? — стурбовано спитав Єлпiдифор.
— Смертний вирок менi вiд ляхiв. Усi перезирнулися й закам'янiли.
— Заспокойтеся, братiє, це не вперше, — промовив з доброю усмiшкою Мельхiседек. — Тiльки ранiше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко i врозум-ливо. Спасибi, хоч попереджають.
— Але треба вжити всiх заходiв, — захвилювався Єлпiдифор.
— В iм'я бога, в iм'я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насмiляться, — смерть їм!
— Без пощади! — крикнув архiдиякон, i очi в нього налилися кров'ю.
— Якщо я потрiбен, то господь захистить мене, мої друзi, — спокiйно сказав iгумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось пiдiйшов до дверей келiї i промовив:
— Господи, Iсусе Христе!
— Помилуй нас! — вiдповiв Мельхiседек i додав тремтячим голосом: — I душу, i життя наше тобi вiддамо!
На порозi з'явився молодий послушник i, пiдiйшовши пiд благословення, сказав, що прибули виборнi вiд якоїсь громади з священиком i просять, щоб отець iгумен вийшов до них на пораду.