Якось у свiтлицю до неї прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр'я до неї, i хижий дзьоб та яструбинi очi старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.
— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — спiвала тiтка. — Не натiшуся тобою… Так полюбилася ти менi… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора!
Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула її голiвку до своїх широких, плескатих грудей.
— Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! — вела свою пiсню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн єдину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти їжак їжаком… Випий iще чарочку наливки — вона тобi на користь…
— Боюсь, мамо, — сором'язливо вiдповiла Сара. — Зовсiм уп'юся, в мене й так голова наморочиться…
— Пусте! Це квасок, — пiдлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…
У Сари мало не вихопилось "i слава богу!", але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували iскорки в очах.
— Недобрi вiстi чула я на базарi, — провадила Рухля, — ой мамеле, якi недобрi! Бодай їх нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде!
— Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв.
— Усi, кажуть, як один! Їх пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять… Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзраїлю, найгiрше! Запопаде хлоп — вiшає, запопаде шляхтич — вiшає… Ох, ох! На всiх розбiйникiв i шиї не вистачить!
— I сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацiкавлено спитала Сара.
— Хто його знає! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його знає! Такi часи настають, як за фараона в Єгиптi… Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою.
Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетiли на неї гарячi думки. — Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем i душею я давно їхньої вiри, що молюся потай розп'ятому боговi й на його любов сподiваюсь… Не повiрять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всi знають… Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, — усмiхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди… Ех, якби вiн знав, то перший знав." — Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись.
— Ох, тi пiдлi хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них i пани чинять гвалти.
— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопiв i примушують їх мiняти вiру… а вiра кожному дорога.
— Так, так! Вiра дорога… вiра батькiв священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, i хай той буде проклятий з роду в рiд, хто вiдступиться вiд своєї вiри!
— Я думаю, що проклятий i лях, — додала Сара, — вiн силомiць навертає до своєї вiри.
— I той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодiйно, зморшки на лобi, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, i в очах засвiтився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцiлувала Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. — Скажи менi одверто, як матерi, чого так батько в'ївся в тебе, що й тепер аж пiнить, коли про тебе говорить?
Сара поблiдла й задумалась на хвилину, а потiм стрепенулась i заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись своїх iнтимних признань.
— Я вам, як рiднiй матерi, признаюся, тiльки, на бога, нi слова батьковi, а то вiн уб'є мене…
— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, — забожилася Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в чарку темнуватої рiдини.
— Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, — почала Сара, — i вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду… Тiльки, треба сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й дукати, й адамашок, i оксамит.
— Ой-ой! — кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи з-пiд навислих сивих брiв яструбиними очима Сару. — Виходить, вiн все-таки по-своєму любив свою дочку…
— Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки менi ще так-сяк жилося… Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних… i я жила, нудячись в самотинi… ну й сама не знаю, як покохала одного…
— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.
— Ой мамо! Вам же однаково… ви не знаєте… — нiяковiла, червонiла й блiдла Сара.
— Нi, нi, скажи: це на твою користь…
— Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього замiж. Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому.
— Це ще побачимо, ти тiльки скажи, — наполягала тiтка.
— Гаразд… Але, на бога, — нiкому… Анi словечка, а батьковi особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру зовсiм в iнший бiк… У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком їздили, є бiдний крамар, що на головi носить лоток з медяниками й цукерками. Вiн такий гарний i такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипiло, ми перемовились словом, другим — i зрозумiли одне одного…
— I це правда? — суворо спитала стара.
- Їх бiн аїд, — вiдповiла з ледве помiтною усмiшкою Сара. — Ну, подумайте ж самi, моя мамо, — зацокотiла вона, щоб приховати вiд тiтки своє потаємне, — хiба ж батько погодиться вiддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла про це, а так тiльки крадькома любила та старалася морочити батька. I все було б нiчого, якби вiн не надумав вiддавати мене замiж… та ще зразу, силою…
— А як твого коханого на iм'я? — несподiвано спитала її тiтка. Але Сара була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно:
— Абрум Мiнц.
— Ось воно що! — розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд хмелю голову. — Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю…
— Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, — нiж у серце, а тут раптом силують… Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла забути свого Мiнца, а то ж не дають… "Виходь зараз замiж, я наказую!.." Ну, а менi тодi, та й тепер — краще смерть, анiж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, — упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на рiк… Я за цей час забуду Мiнца й тодi виконаю батькову волю беззаперечно… Менi б тiльки рiк один, щоб забути… Я ось i тепер уже трохи заспокоїлась, а за рiк, певно, вилетить у мене з голови ця примха… Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! — й вона кинулася цiлувати й обнiмати стару.
— Ой дитино моя люба, моя сирiточко, — щиро рознiжилася тiтка й почала голубити Сару. — Все, все заради тебе зроблю… ублагаю, умовлю батька… А вiн менi зовсiм не те… дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш… Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий!