— Ну що, як живеш, пане полковнику? — звернувся до нього Мельхiседек.
— Та поки що бог милує i земля, на досаду ляхам, носить, — вiдповiв Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що стояв збоку.
— Що це, брате Iване, й ти тут? — вигукнув вiн, засяявши вiд радостi, й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в свої широкi обiйми. — А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе назустрiч, — казаз вiн, перериваючи свої слова козацькими поцiлунками. — Рук багато, голiв мало… гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i покликатися на спасiння душi. Настав час!..-
I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхiседека, сказав, нахиливши голову:
— Прости, превелебний отче, спалах радостi, — побачив старого бойового товариша, й серце затремтiло. А я до твоєї милостi не сам завiтав, а з гостем.
— Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? — здивувався Мельхiседек.
— Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiддає… ледве довезли!
— Хто ж то?
— Священик села Турової.
— Його вже оглянув брат наш Антонiй, — сказав отець Аркадiй, — каже, що коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй на знак згоди нахилив голову й додав:
— Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашої настоянки… лiпше стало… заснув…
— Та що ж з ним? — стурбовано спитав Мельхiседек.
— Хвороба звичайна, — з їдкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — тепер вона скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi гнойовiй.
— Де? Коли?! — скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i Єлпiдифор.
— Та в селi Туровiй… пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унiї!
I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у Туровiй.
Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а Мельхiседек усе ще сидiв мовчки в своєму крiслi, скорботно похиливши голову на схрещенi на патерицi руки…
Якусь хвилину всi мовчали.
— От, чесний отче, — першим перервав мовчанку Аркадiй своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. — А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу королiвських декретiв… Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту?
— Вони ще не знають про декрет, — вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи голову i обводячи всiх скорботним поглядом.
— Нi, знають! — упевнено мовив на це Залiзняк. — Знають i вирiшили — шляхта й слуги папежа — знищити королiвський декрет!
— Звiдки ти знаєш це? — спитали разом усi присутнi.
— Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, — заговорив схвильовано Залiзняк. — Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати, як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову пiдвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зiбрання се прибув архiєпископ гнєзнинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од папи Климента XIII. Папа звертається до всiх вiрних католикiв — шляхтичiв польських, заклинає їх лишатися вiрними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхнiй землi, а для цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до єдиного за-присяглися виконати заповiт папи!
Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека.
— О господи! — прошепотiв вiн. — Святi слова твої обернули на отруйнi жала, а заповiт твоєї любовi — на криваву ворожнечу й гординю.
— Так, — провадив далi Залiзняк, — i архiєпископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унiєю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв.
— О господи! — сплеснув руками старець Єлпiдифор.
— Спалять православнi храми й монастирi, — говорив далi Залiзняк, — порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра.
— Смерть їм, гонителям Христа! — вигукнули разом Аркадiй i Найда. — Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!
При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєнi iскри. У своєму чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом.
Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей.
— А наступного дня, — розповiдав вiн, — зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росiї.
— Загибель, смерть! — простогнав отець Єлпiдифор i безсило схилив голову на груди.
— Не смерть, а боротьба! — вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. — Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо…
— Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братiє! — промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. — Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки?
— Слова мої такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! — поволi карбував слова Залiзняк.
Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка.
— Навколо, кажу вам, затiвається щось лихе, — знову заговорив Залiзняк. — На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки є час, треба рятуватися… Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського.
По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка.
— Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi.
— Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що є нинi! — рiшуче заперечив Залiзняк. — Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра.
— Рятуйся! — скрикнули разом Аркадiй i Антонiй.
— Рятуйся! — сказав отець Єлпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. — Заради братiї своєї рятуйся!
Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя його спалахнуло.
— Менi рятуватися?! — промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. — Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сiє? Нехай не заволодiє мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! — вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув патерицею об землю. — Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!"
Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх.
— Так, правда твоя, отче! — гаряче пiдтримав його Аркадiй. — Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний… Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустрiч!
— Поляжемо всi, а вiдплатимо їм за всi їхнi звiрства! — пiдхопив Найда.
— Зброя єсть, запаслися, — поквапно докинув Антонiй. — Вистачить на всю братiю…
— У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, — Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, — ми перевернемо всю Польщу.
— I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! — гаряче пiдхопили ченцi.