— Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, — почула Дарина.
Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь… Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати.
— Та й не дивно, — .вiдповiв другий, — нi свiтла, нi простору. нема.
— Сядьмо тут, — перебив його перший голос.
— Коли б не пiдслухав хто.
— Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закриє тiнь.
— I справдi!
Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша.
— Ну що ж, допитався? — знову пролунав сухий, скрипучий голос.
— Так, допитався.
— Що ж?
— О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть… Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони своїх кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi їй народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок.
— То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?
— Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь!
— Так, — вiдповiв на це скрипучий голос. — То вже давно не є мiстерiум, що тим, хто прибуває сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст… Чому б i нам не мати орлиний погляд i змiїне жало?
— Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може…
— Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв?
— Заварюється каша. Французи пiддають жару, — бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть… М-м… Хитрий цей москаль… Уже пронюхав щось… Треба буде замести слiди.
— А як справа за Днiпром?
— Росте, шириться… — тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв.
Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше:
— Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжує днi мої? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любої України? Адже i орел є, i сокiл… а орлят… тiльки б клекiт почули… До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу… Та ось доводиться оглядатися на iнших… Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку.
— Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашої ж допомоги, тiльки своїм вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всi звичаї, всi ходи й виходи знаємо.
— От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецької вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край…
— Самi об тiм повсякчас думаємо… Але тяжко… Все-таки бусурман… Святий хрест пiд пiвмiсяцем… Он i Дорошенко на тому опiкся. А ще й друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла… За кожним кроком стежать. От тiльки в разi вiйни… Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний… Адже ми сила! Та тiльки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, примiром.
При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила їй в обличчя i перед очима застрибали червонi кола. Раптом пролунав пострiл, щось з рiзким свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески. Дарина пiдвела голову й побачила гроно блискучих рiзнобарвних зiрок, що розсипалися над садом. Слiдом за першим пострiлом пролунав ще один, i друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.
— Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, — промовив один iз спiвбесiдникiв.
Вони пiдвелися з мiсця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз своєї схованки; тепер, на тлi освiтленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi.
Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз своєї схованки й теж попростувала до палацу.
"Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi таємнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довiр'я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" — розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи алеєю.
Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду.
Дарина вийшла на лужок i приєдналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Воєйков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi їх засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв.
Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до неї.
— Шукав, — засапавшись, мовив вiн, — по всiй дистанцiї i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб'язну конверсiю… Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю її до мого приїзду до вас i тiшу себе надiєю одержати належну милостиву резолюцiю! — з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Воєйкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку.
З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище.
У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi".
Воєйков нетерпляче розiрвав пакет.
Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка.