— Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? — почулося серед гостей.
— Бунт, заколот? — мовив полковник, ступаючи вперед.
— Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збирає до себе гайдамакiв!
При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав її.
Усi здивовано озирнулись на дiвчину.
— Лякатися, панно, вам немає чого, — звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. — Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв.
— На арканах усiх приведемо! — гаркнув полковник i по-молодецькому дзенькнув острогами.
Пiсля ситої вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз'їжджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в'їхав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями.
Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi пасма Дарининого волосся i охолоджував її розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутнє не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння.
Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу — вiн кохає її.
Приїхавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно її свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть її серце.
"Вiн кохає, кохає! — повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. — Вiн покохав її з першого дня їхньої зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась… А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через неї пiшов! Нi, не через неї! — гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. — Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надiєю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила — вiн визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часiв Богдана, скликає козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Україну з лядської неволi, й тодi прибуде до неї, i вiзьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очi свої видивиться, очiкуючи його, висушить мозок свiй, думаючи про нього!
А вiн? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирi повстання, серед небезпек, пiдступностi? О, думає, думає! Скрiзь, де б вiн не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як вiн її кохає, не кохав нiхто на землi! I щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келiї, в ту страшну хвилину господь заручив їх, i вона не покине свого нареченого нiколи! Померти з ним — щастя, тортури за нього прийняти — блаженство! З ним, з ним i на смерть!"
Дарина витерла щасливi сльози.
Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батькiвська воля, настирливiсть полковника, бажання самого Воєйкова… Що ж робити?
Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову i заглушили її тривогу.
Тим часом небо розгорялося дедалi яскравiше, в глибинi його вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок.
Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрiмати.
"Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповiсти, як вона страждала цi довгi мiсяцi… Нi, нi, довгi роки, бо з тiєї хвилини, коли Найда поїхав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповiсти милому все, припасти до його гордого серця та так i померти разом з ним!"
Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв'я далекого лiсу, Дарина трохи задрiмала.
Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила схилене над собою лагiдне тiтчине обличчя.
— Ото розiспалася, ледащо, — мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши, що її зусилля вже дали деякi наслiдки, — буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснiдали. Та й батько якийсь похмурий сьогоднi, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора.
При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелi, обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала.
— Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, — з ласкавою посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною жвавiстю небоги. — Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?
— Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана!
— Бач, чого захотiла! — тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. — Ну, вдягайся ж хутчiй: батько чекає.
Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того дня у неї в руках, на серцi було так легко, так ясно, що дiвчинi здавалося, нiби вона не ходить, а пурхає, i тiло її стало легким, мов пiр'їнка.
Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радiсна й сяюча пiшла до трапезної. Тiтка кудись вийшла — на столi стояв її незакiнчений снiданок, — батько сидiв у крiслi понурий, невдоволений i читав "Петербургские ведомости", привезенi з Києва.
Дiвчина привiталася й сiла за стiл.
Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до Дарини й докiрливо сказав:
— А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.
— Не розумiєш! — похмуро вiв далi генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила пановi губернатору: "Гайдамаки своїх не чiпають", — передражнив вiн дочку. — Га?
— То й що? Хiба це неправда, тату?
— Правда, правда… Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, — вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний вiйська її пресвiтлої царської милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую!
— I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!..
— Ха-ха! За хрест iдуть, — перебив дочку iз злобним смiхом обозний. — А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало!
— Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що їх приносять утiкачi з польської землi? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi!
— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.