Ґлокта знову поглянув на Морроу.
— Як швидко може змінитися ситуація! Так, Харлене? Спершу всі хочуть тебе знати. А далі? — Ґлокта сумовито постукав брудним кінцем ціпка по своїй нікчемній нозі. — Тобі хана. Це жорстокий урок.
«Кому, як не мені, знати?»
Секретар Маровії позадкував і швидко облизав губи, виставивши перед собою одну руку.
— Зачекайте-но…
— Чому? — Ґлокта випнув нижню губу. — Ви справді вважаєте, що ми після цього можемо полюбити один одного?
— Може, нам удасться дійти якоїсь…
— Мене не засмутило те, що ви спробували мене вбити. Але зробити це так жалюгідно? Ми ж професіонали, Морроу. Те, що ви подумали, ніби це може спрацювати, просто ображає.
— Зачіпає за живе, — буркнув Северард.
— Ранить, — проспівала Вітарі, дзенькаючи ланцюгом у темряві.
— І гвибоко обувює, — пробурчав Фрост і погнав Морроу назад, до загону.
— Треба було й далі лизати велику п’яну дупу Хоффа. А може, залишитися на фермі, зі своїми свиньми. Може, це й тяжка робота, рано-вранці й таке інше. Але з неї можна прожити.
— Тільки зачекайте! Тільки за-а-а-а…
Северард ухопив Морроу за плече ззаду, проштрикнув йому збоку шию і спокійно, неначе патраючи рибу, вирізав йому горло.
Кров залила Ґлокті чоботи, і він скривився й незграбно позадкував, коли його знівечену ногу охопив біль.
— От лайно! — процідив він крізь ясна, мало не спіткнувшись і не гепнувшись дупою в багно. Встояв Ґлокта лише завдяки тому, що відчайдушно вчепився в огорожу поряд із собою. — Його не можна було просто задушити?
Северард стенув плечима.
— Результат такий самий, хіба ні?
Морроу повалився на коліна. Окуляри на його обличчі перекосились, однією рукою він учепився в розітнуту шию, а тим часом йому під комірець сорочки з бульканням текла кров.
На очах у Ґлокти клерк перекинувся на спину й захвицав ногою по підлозі. Його підбор залишив у смердючій багнюці кілька довгих борозен. «Яке нещастя для свиней на фермі. Вони вже не побачать, як молодий пан Морроу вертає з-за пагорба після чудесного життя у блискучому місті, а його дихання клубочиться серед холодного-прехолодного ранку…»
Конвульсії секретаря поступово затихали, і він застиг на підлозі. Ґлокта трохи потримався за загороду, споглядаючи труп. «І коли я лишень став… таким? Мабуть, це сталося поступово. За однією дією швидко йде інша, долаючи шлях, яким нам тоді хоч-не-хоч доводиться йти, і щоразу на це знаходяться причини. Ми робимо те, що мусимо, робимо те, що нам кажуть, робимо те, що зробити найлегше. А що ще нам залишається, крім розв’язання жахливих проблем, одної за іншою? А відтак настає день, коли ми підводимо погляд і розуміємо: ми… отакі».
Ґлокта поглянув на кров, що виблискувала у нього на чоботі, наморщив носа й витер її об штанину Морроу. «Ну, гаразд. Я б радо присвятив більше часу філософуванню, та мені ще треба підкупати чиновників, шантажувати дворян, фальсифікувати вибори, вбивати секретарів і погрожувати закоханим. Я мушу жонглювати безліччю ножів. І коли один із дзенькотом падає на забрьохану підлогу, другий мусить полетіти вгору, так, щоб його клинок, гострий, як бритва, крутився в нас над головами. Легше не стає ніколи».
— Наші чарівні друзі повернулися.
Северард підняв маску й почухав обличчя.
— Маги?
— Перший з-поміж цих гадів власною персоною та його смілива ватага героїв. Він, його потайний учень і та жінка. А також навігатор. Попильнуйте за ними й подивіться, чи нема серед них того, кого можна відірвати від решти. Нам час дізнатися, що вони задумали. Ти досі володієш отим прегарним будиночком біля води?
— Звісно.
— Добре. Можливо, ми нарешті зуміємо вирватися вперед, а коли Його Преосвященство почне вимагати відповідей, вони в нас знайдуться.
«І господар нарешті погладить мене по голівці».
— Що нам робити з ними? — спитала Вітарі, різко кивнувши їжакуватою головою на трупи.
Ґлокта зітхнув.
— Кабани, судячи з усього, ладні з’їсти що завгодно.
Коли в місті вже сутеніло, Ґлокта потягнув знівечену ногу дедалі безлюднішими вулицями до Аґріонта. Крамарі зачиняли свої двері, домовласники запалювали ліхтарі, і в напівтемні провулки крізь щербинки довкола віконниць лилося сяйво свічок. «Поза сумнівом, це щасливі сім’ї сідають щасливо повечеряти. Люблячі батьки з прекрасними дружинами, милими дітьми, повним і осмисленим життям. Щиро вітаю їх».
Ґлокта втиснув останні зуби у зболілі ясна, стараючись не збавляти темпу; його сорочка починала намокати від поту, а нога з кожним хистким кроком палала сильніше. «Але я не спинюся через цей нікчемний шматок мертвечини». Біль поступово піднявся від гомілки до коліна, від коліна до стегна, а після стегна охопив його перекручений хребет і дістався черепа. «Стільки зусиль заради вбивства якогось чиновника середнього рангу, який усе одно працював щонайбільше за кілька споруд від Будинку питань. Це, хай йому грець, марнування мого часу — ось що це таке; це, хай йому грець…»
— Очільник Ґлокта?
До нього шанобливо підступив якийсь чоловік. Його лице залишалося в тіні. Ґлокта примружився на нього.
— Я…
Це було гарно зроблено, ніде правди діти. Ґлокта й не здогадувався про другого чоловіка, доки в нього на голові не з’явився мішок і йому не завели за спину одну руку, грубо штовхнувши його вперед. Він заточився, впустив ціпок і почув, як той загрюкав об бруківку.
— А-а-а-а!
Коли Ґлокта марно спробував вирвати руку, його спину пронизав пекучий спазм, і він був змушений безвільно обм’якнути, задихаючись від болю під мішком. За мить йому зв’язали зап’ястки, і він відчув, як під кожну пахву йому просовують сильну руку. Ґлокту швидко повели геть, обступивши його з обох боків; його ноги при цьому ледве торкалися бруківки. «Хай там як, я вже давненько не ходив так швидко». Їхній хват не був грубим, але опиратись йому було неможливо. «Професіонали. Ці головорізи в усьому кращі за тих, на яких здобувся Морроу. Той, хто наказав це зробити, не дурень. То хто наказав це зробити?
Сам Сульт чи хтось із Сультових ворогів? Якийсь його суперник у боротьбі за престол? Верховний суддя Маровія? Лорд Брок? Узагалі хтось із Відкритої Ради? А може, то гурки? Вони ніколи не були моїми найближчими друзями. А може, банківський дім “Валінт і Балк” нарешті вирішив стягнути заборгованість? Чи, може, я взагалі серйозно недооцінив молодого полковника Лютара? А може, то був лише очільник Ґойл, якому вже неохота ділитися роботою з калікою?» Якщо замислитися, список виходив чималий.
Ґлокта почув тупіт кроків довкола себе. Вузькі провулки. Як далеко вони зайшли, він гадки не мав. Його дихання, хрипке й гортанне, відлунювало в мішку. «Серце калатає, шкіру щипає від холодного поту. Збудження. Навіть переляк. Чого вони від мене хочуть? Людей, на жаль, хапають на вулицях не для того, щоб присудити підвищення, почастувати ласощами чи ніжно поцілувати. Я знаю, чому людей хапають на вулицях. Мало хто знає це краще за мене».
Вони спустилися зі сходів. Носаки його чобіт при цьому безпорадно чиркали об сходинки. Важко зачинилися важкі двері. Лункі кроки у викладеному кахлями коридорі. Зачинилися ще одні двері. Ґлокта відчув, як його безцеремонно кинули на стілець. «А тепер — на добре чи на зле — ми, поза сумнівом, дізнаємося…»
Раптом із його голови зірвали мішок, і Ґлокта закліпав: йому різонуло очі жорстоке світло. Біла кімната, надто яскрава, щоб у ній було комфортно. «На жаль, я знайомий із такими кімнатами. А втім, по цей бік столу вона здається набагато потворнішою». Навпроти хтось сидів. «Точніше, розмитий силует когось». Ґлокта заплющив одне око й придивився іншим: його зір поступово пристосовувався.
— Що ж… — пробурмотів він. — Оце так сюрприз.
— Сподіваюся, приємний.