Підозрілі ознаки організації було видно навіть із цієї відстані. Рівні регулярні прогалини між людьми, що дозволяли швидко переміщуватися гінцям і запасам. Навіть недосвідченому оку Джезаля було чудово видно, що це не лише юрба, а й військо, і що хтось там знає своє діло. Найпевніше, значно краще за нього.
Менші, не такі організовані групи бунтівників були розсіяні по всьому краєвиду, і кожна з них була чимала сама собою. Бійці, яких відправили шукати харчів і води, оббирали місцевість дочиста. Ця повзуча чорна маса на зелених полях нагадувала Джезалеві орду чорних мурах, що повзе по купі викинутих яблучних шкірок. Він і близько не здогадувався, скільки там людей, але з цієї відстані здавалося, що, мабуть, значно більше за сорок тисяч.
У селі на дні долини, позаду основної маси бунтівників, палав вогонь. Багаття чи будівлі там палали, важко було сказати, проте Джезаль серйозно боявся останнього. Три високі стовпи темного диму здіймалися далеко вгору й розходилися, надаючи повітрю ледь помітного й підозрілого смаленого запаху.
Командир мусив подавати такий приклад безстрашності, якого просто не зможуть не наслідувати його бійці. Джезаль, безумовно, знав це. Однак, дивлячись на те довге похиле поле, мимоволі замислювався про безліч людей на тому його кінці, сповнених такої зловісної рішучості. Його очі знов і знов позирали назад, на його власні лави, такі ріденькі, вбогі й невпевнені. Джезаль мимохіть кривився й ніяково смикав себе за комірець. Ця клята штука досі здавалася надто тісною.
— Як ви бажаєте розгорнути полки, сер? — запитав його ад’ютант, майор Опкер, не знати як примудрившись набути зверхнього й водночас підлесливого вигляду.
— Розгорнути? Гм… ну…
Джезаль чесно спробував відшукати хоч трохи доречні — навіть не правильні — слова. Вже на початку своєї військової кар’єри він виявив: якщо вище за тебе є ефективний і досвідчений офіцер, а нижче — ефективні й досвідчені солдати, то не треба нічого робити чи знати. Ця стратегія чудово служила йому кілька комфортних мирних років, але тепер яскраво проявився єдиний її недолік. Якщо ти якимось дивом підіймаєшся до командирського звання, вся система завалюється.
— Розгорнути… — пробурчав Джезаль, наморщивши лоба й намагаючись удати, ніби він вивчає територію, хоча насправді майже не розумів, що це взагалі означає. — Піхоту — подвійним строєм… — вимовив він, згадавши шматочок якоїсь історії, почутої колись від Коллема Веста. — Отут, за цим живоплотом.
Він лиховісно змахнув жезлом, показуючи на той бік краєвиду. Принаймні жезлом Джезаль чудово вмів користуватися: допомогли численні тренування перед дзеркалом.
— Полковник, звичайно ж, хоче сказати «перед живоплотом», — лагідно вставив Баяз. — Розгорнути піхоту подвійним строєм обабіч тієї віхи. Легку кавалерію — серед отих дерев, важку кавалерію — клином на віддаленому фланзі, де вона може скористатися відкритою місцевістю. — Маг демонстрував дивовижну обізнаність із військовим жаргоном. — Арбалетників — одинарним строєм за живоплотом, де вони спершу будуть невидимі ворогові й зможуть відкрити навісний вогонь по ньому згори, — він підморгнув Джезалеві. — Насмілюся сказати, полковнику, що стратегія чудова.
— Звісно, — насмішкувато відповів Опкер і розвернувся, щоб віддати накази.
Джезаль у нього за спиною міцно взявся за жезл, а другою рукою нервово потер щелепу. Вочевидь, командування — це щось незмірно більше, ніж просто чути від усіх «сер». Коли він повернеться до Адуа, справді треба буде почитати якісь книжки. Якщо він повернеться.
Від повзучої маси люду в долині відділилися три маленькі цятки й почали підійматися до них. Джезаль, прикривши очі рукою, ледве розгледів, як у повітрі над ними рухається білий клапоть. Прапор переговорів. Джезаль відчув на плечі Баязову руку, та вона його геть не тішила.
— Не хвилюйся, мій хлопчику, ми добре підготовлені до насильства. Однак я впевнений, що до нього не дійде. — Він з усміхом опустив погляд на безкрайню масу людей унизу. — Твердо впевнений.
Джезаль палко шкодував, що не міг сказати те саме.
Як на знаменитого демагога, зрадника і призвідця бунтів, чоловік, відомий як Дубильник, не відзначався нічим хоч трохи особливим. Він спокійно сидів на своєму складаному стільці за столом у Джезалевому наметі. Чоловік середньої статури зі звичайним обличчям під пишним кучерявим волоссям, у плащі нічим не примітного стилю й кольору та з усмішкою на обличчі, яка натякала: він дуже добре знає, що перевага за ним.
— Мене звуть Дубильником, — промовив він, — і мене призначено говорити від імені спілки пригноблених, визискуваних і упосліджених, що перебуває в долині. Ось двоє моїх напарників у цьому праведному й цілком патріотичному починанні. Так би мовити, двоє моїх генералів. Добродій Гуд, — він кивнув убік, на кремезного чоловіка зі схожою на заступ бородою й сердито набурмосеним червонястим обличчям, — і Коттер Голст, — сіпнув головою в другий бік, на пронозливого типа з довгим шрамом на щоці й косим оком.
— Це честь для мене, — насторожено відповів Джезаль, хоча, на його думку, вони більше скидалися на харцизяк, аніж на генералів. — Я полковник Лютар.
— Знаю. Бачив, як ви перемогли на Турнірі. Елегантно фехтуєте, друже мій, вельми елегантно.
— О, ну, гм… — Джезаль був заскочений зненацька, — дякую. Це мій ад’ютант, майор Опкер, а це… Баяз, Перший з-поміж магів.
Добродій Гуд пирхнув, показуючи, що не вірить йому, проте Дубильник лише задумливо погладив себе по вустах.
— Добре. І ви прийшли битися чи домовлятися?
— Ми готові і до того, і до того. — Джезаль почав виголошувати свою заяву: — Закрита Рада засудила методи вашої маніфестації, та водночас припускає, що ваші вимоги можуть бути справедливими…
Гуд глухо пирхнув.
— Та який у них вибір, у тих падлюк?
Джезаль завзято вів далі.
— Ну, гм… вона наказала мені запропонувати вам такі поступки, — продемонстрував сувій, який підготував для нього Хофф — величезний, із вигадливою різьбою на ручках та печаткою завбільшки з блюдце. — Проте мушу вас застерегти, — Джезаль щосили старався говорити впевнено, — в разі вашої відмови ми цілком готові битися, а мої люди — найкраще вишколені, озброєні й підготовлені з-поміж тих, хто служить королю. Кожен із них вартий двадцятьох серед вашої черні.
Кремезний фермер загрозливо реготнув.
— Лорд Фінстер думав так само, і наша чернь надерла йому дупу, прогнавши від краю до краю його маєтностей. Якби він мав повільнішого коня, то його б повісили. Наскільки швидкий кінь у вас, полковнику?
Дубильник злегка торкнувся його плеча.
— Спокійно, мій полум’яний друже. Ми прийшли дізнатись умови, дізнатись, чи можуть вони бути для нас прийнятними. Може, покажете нам, полковнику, що там у вас? А ми подивимося, чи потрібно вдаватися до погроз.
Джезаль простягнув важкий документ, і Гуд сердито висмикнув сувій у нього з руки, грубо відкрив і заходився читати, із тріском розгортаючи цупкий папір. Що більше Гуд читав, то похмурішим ставало його лице.
— Це образа! — гарикнув він, коли закінчив, і суворо поглянув на Джезаля. — Зменшення податків і якась хрінь про користування спільною землею? Та й того, найпевніше, ніхто не дотримає!
Він пожбурив сувій убік, до Дубильника, і Джезаль ковтнув. Він, звісно, нічогісінько не тямив у цих поступках чи їхніх можливих недоліках, але Гудова відповідь свідчила про те, що домовитися швидко явно не вийде.
Очі Дубильника ліниво оглядали пергамент. Ці очі, як помітив Джезаль, були різні: одне блакитне, друге — зелене. Дійшовши до кінця, Дубильник відклав документ і театрально зітхнув.
— Цих умов вистачить.
— Справді? — Джезаль здивовано вирячив очі, але далеко не так сильно, як добродій Гуд.
— Але ж вони гірші, ніж останні, які нам пропонували! — вигукнув фермер. — Перш ніж ми обернули навтіки людей Фінстера! Тоді ти казав, що ми не можемо погодитися на менше, ніж землю кожному!
Дубильник скривив обличчя.