Вони ще не встигли зійти на ґанок, як двері відчинилися і з дому вискочила розпатлана сива баба. Вона розлючено витріщила на мандрівців підозріло червоні очі, а тоді загорлала на всі заставки:
— Ану геть звідси, хай вам грець, злодіяки, брехуни безсоромні, недоумки кляті! Геть, кажу, геть! Трясця вашій матері!
Яструб зупинився, стежачи за жінкою здивованим поглядом, а тоді якось дивно повів рукою і промимрив:
— Оминай нас!
Помітивши це, жінка замовкла і витріщилася на нього.
— Навіщо ти це зробив?
— Щоби відвести твої прокльони.
Вона ще раз зміряла його пильним поглядом, а тоді хрипко спитала:
— Чужинці, мабуть?
— Так, ми з Півночі.
Жінка підійшла ближче. Спочатку Арен ладен був подражнитися з крикливою старою, котра репетує не своїм голосом, стоячи на ґанку, але тепер, коли він роздивився її краще, йому стало трохи ніяково. Її вбрання було брудним і неохайним, з рота тхнуло, а в очах застиг болісний вираз.
— Я більше не маю сили, щоб тебе зурочити, — сказала вона. — Не маю сили. — Жінка повторила Яструбів жест. — У ваших краях це ще й досі діє?
Яструб ствердно кивнув головою, не зводячи з неї пильного погляду, Вона також свердлила його очима. Нараз вираз її обличчя змінився:
— А де твоя патериця, чужинцю?
— Тут я її не показую, сестро.
— І добре робиш! Інакше місцеві бевзі зацькували б тебе так само, як і мене... Колись я теж мала силу, а тепер утратила її, забувши все, що знала, всі Слова, всі Імена. Вони тонкими, як павутиння, ниточками снувалися через мої очі і рот, зникаючи у безвісті. Здається, десь з'явилася страшна прогалина, крізь яку з нашого світу спливає світло життя, а разом із ним — і слова Істини. Ти знаєш про це? Мій син уже, либонь, очманів, вдивляючись у темряву, щоби віднайти ту кляту прогалину! Тепер він каже, що бачив би краще, якби осліп. Він втратив руку, коли був фарбарем. Адже ми — знамениті фарбарі з Лорбанері! Ось, поглянь! — І вона простягнула до них свої жилаві дужі руки, всуціль поцятковані незмивними барвистими плямами. — Фарби настільки в'їлися в шкіру, що їх уже нізащо не відшкребти, — додала стара. — Зате мізки відмиваються чудово. Добіла. У пам'яті ані сліду не залишиться. То хто ви такі?
Яструб не відповів, лише поглянув фарбарці просто у вічі, але навіть Аренові, котрий стояв осторонь, зробилося трохи моторошно.
Натомість стара, дрібно затремтівши, прошепотіла:
— Здається, я тебе впізнала...
— Авжеж, сестро, адже споріднену душу неможливо не впізнати.
Дивно було бачити, як вона з жахом відсахнулася від чарівника, ніби намагаючись утекти, і водночас простягла до нього руки, ніби збираючись стати перед ним навколішки. Але Яструб міцно схопив її за руку і зупинив:
— Скажи, ти хочеш повернути собі силу, згадати свій хист та Істинні імена? Я можу це тобі дати.
— Ти — Велика Людина, — прошепотіла вона. — Ти — Король Тіней, Володар Мороку...
— Ні, я ніякий не король. Я звичайна людина, простий смертний, і ми з тобою близькі по духу...
— Але ж ти ніколи не помреш?
— Помру.
— Але потім повернешся і житимеш вічно?
— Ні. Цього не може жодна людина.
— Тоді ти не... не та Велика Людина, котра приходить із Мороку, — сказала вона якось збентежено. І поглянула на нього запитливо, але вже без страху. — Але ж ти теж Велика Людина, правда? Як тебе звати?
Суворе обличчя Яструба на мить розпогодилося.
— Цього я не можу тобі сказати, — лагідно відповів він.
— Я відкрию тобі одну таємницю, — сказала стара. Тепер вона вже стояла прямо і дивилася магові просто у вічі; відлуння колишньої гідності знову забриніло у її голосі. — Я не хочу жити, жити і жити вічно. Я б радше воліла згадати всі забуті мною Істинні імена. Але все це в минулому. Імена тепер не мають жодного сенсу. Більше не існує ніяких таємниць. Хочеш дізнатися, як мене звати? — її очі спалахнули. Вона зціпила кулаки, нахилилася до Яструба і прошепотіла: — Моє ім'я — Акарен.
А тоді закричала на повен голос:
— Акарен! Акарен! Мене звуть Акарен! Тепер усі вони знають моє потаємне ім'я, моє Істинне ім'я, і нема більше ніяких таємниць, немає істини, і немає смерті... смерті... смерті... смерті!