Яструб і собі зітхнув, але було очевидно, що йому аж ніяк не полегшало.
— Що ж, — зауважив він, — де дивні дороги, там і дивні проводирі. Ходімо, хлопче!
— Ти ж не візьмеш його з нами? — з надією запитав Арен, ідучи поряд.
— Це залежатиме від нього.
"І від мене теж!" — подумав юнак, раптово розсердившись. Але вголос не промовив нічого, і мандрівці мовчки рушили далі.
У Сосарі їх зустріли непривітно. На такому крихітному острівці, як Лорбанері, про будь-яку подію негайно стає відомо кожному, тож, поза всяким сумнівом, хтось бачив, як чужинці звернули з дороги до будинку фарбарів і як розмовляли із безумцем. Тепер господар заїзду поводився з ними доволі безцеремонно, а його дружина сахалася від постояльців, немов від пошесті. Увечері, коли остров'яни знову зібралися на посиденьки під стріхою, то спершу навіть намагалися робити вигляд, що не помічають чужинців, розважаючись власними невигадливими жартами та побрехеньками. Проте невдовзі їм, либонь, набридло вдавати безтурботні веселощі. Запала довга німа тиша, аж поки врешті-решт староста не запитав Яструба:
— Ну що, знайшов ти свій синій камінь?
— Авжеж, дещо знайшов, — ввічливо відповів Яструб.
— То, мабуть, Сеплі показав тобі, де шукати!
— Га, га, га! — зареготали місцеві поціновувачі витонченої іронії.
— Сеплі — це, мабуть, отой рудий, якого ми зустріли на дорозі?
— Недоумкуватий. Вранці ви навідувалися до його матері.
— Я шукав чарівника, — пояснив Яструб.
Змарнілий чоловік, котрий сидів поруч із ним, сплюнув у темряву:
— А навіщо?
— Я гадав, що чарівник допоможе мені знайти те, що я шукаю.
— Люди припливають на Лорбанері, щоби купити шовк, — озвався староста. — А за камінням сюди нічого їздити! І за магією також... Нас не цікавлять всі оті шахрайські дива та чарівне ошуканство! Тут живуть чесні люди, які заробляють на життя чесною працею.
— Атож! Саме так! Він правду каже! — підхопили інші.
— І нічого тут нишпорити всіляким зайдам, що пхають свого носа куди не слід!
— Правильно, правильно! — підтримав старосту цілий хор голосів.
— Та якби в наших краях знайшовся хоч один тямущий чаклун, то ми б і його навчили якогось пристойного ремесла! Але ж чаклуни про чесну працю й уявлення не мають!
— І чого б вони могли у вас навчитися? — різко запитав Яструб. — Ваші майстерні давно спорожніли, сади занедбані, а про славні тутешні шовки скоро тільки згадка залишиться! Чим ви взагалі займаєтеся тут, на Лорбанері?
— Ми робимо свою справу! — огризнувся староста, аж раптом у розмову втрутився худий.
— А скажи-но, чому це торгові кораблі обминають наш острів? Може, тому, що наше теперішнє ткання не порівняти з шовками давніх майстрів?
Його слова спричинили справжню бурю. Зчинився неймовірний гамір, староста почав розмахувати кулаком перед самісіньким носом Яструба, хтось схопився за ножа. У повітрі запахло бійкою. Арен напружено дивився на Яструба, сподіваючись, що той скористається магічною патерицею і змусить всю оту наволоч вгамуватися. Але Яструб продовжував сидіти на призьбі, наче нічого й не сталося, не зводячи з остров'ян спокійного погляду і незворушно вислуховуючи їхні погрози. І поступово люди затихли, немов їх нараз покинула лють (так само як раніше — безглузді веселощі). А відтак вони почали поволі розходитися, наче собаки після бійки: одні — гордо випнувши вперед груди, інші — підібгавши хвоста.
Коли мандрівці залишилися самі, Яструб підвівся, зайшов до кімнати, в якій вони зупинилися, і довго пив із глиняного жбана, що стояв за дверима.
— Ходімо, хлопче, — сказав він зрештою. — Наразі з мене досить!
— До човна?
— До човна!
Яструб залишив на підвіконні пару срібних монет, заплативши за нічліг, і зібрав свої речі. Арен стомився, йому хотілося спати, проте, окинувши поглядом брудну та непривітну кімнату з безліччю кажанів, що кишіли на кроквах, юнак згадав минулу ніч, і ноги самі понесли його за Яструбом. До того ж, подумав він, прямуючи однією з темних вуличок Сосари, якщо вони відпливуть саме зараз, то божевільний фарбар Сеплі не зможе пристати до їхнього гурту. Одначе Сеплі уже чекав їх на березі.
— Отже, ти вирішив плисти з нами? — сказав чаклун. — Гаразд, тоді ласкаво просимо на борт "Світозора"!
Не зронивши й слова, Сеплі заплигнув у човен і зіщулився під щоглою, немов здоровенний кудлатий пес. І тут Аренові урвався терпець.
— Але ж, мій пане! — обурився юнак. Яструб обернувся до нього; вони стояли віч-на-віч над водою. — Я знаю, вони всі тут збожеволіли, але ж вам не бракує здорового глузду! Навіщо ви берете його із собою?