— Він буде проводирем.
— Проводирем?.. Куди ж він нас поведе — до цілковитого божевілля? Чи, може, до смерті? Щоб ми потонули або сконали від ножа, встромленого у спину?
— Так, він поведе нас до смерті, але я поки що не знаю, якою дорогою.
Арен гарячкував. Яструб, хоч і відповідав йому спокійно, та все ж насилу стримував гнів: він не звик, щоби його допитували, і не збирався звітувати перед юнаком. Ще тоді, на запилюженій дорозі, спробувавши захистити Архімага від атаки безумця, Арен зрозумів, наскільки марними і безглуздими є його зусилля. Усвідомлення цього остаточно зіпсувало юнакові настрій, а від любові та відданості, які надихали його ще сьогодні вранці, тепер не залишилося й сліду. Аренові було не під силу захистити Яструба. Йому навіть не було дозволено приймати самостійні рішення. Він нічогісінько не знав про мету їхніх пошуків. Його просто вели за руку, безтямного та безпорадного, як дитину. Але він уже давно не вважав себе дитиною!
— Мій пане, я не хочу сваритися з вами, — сказав Арен, намагаючись говорити крижаним тоном. — Але це... це просто розумом не осягнути!
— Так, це й справді розумом не осягнути. Ми прямуємо туди, де розум безсилий. То ти підеш зі мною чи ні?
Від гніву Аренові аж сльози на очі набігли.
— Я вже давно сказав, що піду з вами куди завгодно і служитиму вам. Я не порушую свого слова!
— Оце добре, — похмуро сказав чаклун і відвернувся. Але за мить знову поглянув юнакові у вічі. — Арене, ти дуже потрібен мені, а я — тобі. І от що я скажу: я переконаний у тому, що ми йдемо тим шляхом, який тобі визначила доля. І ти мусиш пройти цей шлях — але не тому, що заприсягнувся служити мені, а тому, що цей шлях був твоїм іще до того, як ми з тобою зустрілися, до того, як ти прибув на Роук, і навіть до того, як покинув Енлад. Ти не можеш ні звернути з цього шляху, ні повернути назад.
Голос мага, як і раніше, був похмурим і суворим. І Арен відповів йому не менш похмуро:
— Як же я можу повернути назад, не маючи човна? Та ще й опинившись тут, на самому краю світу?
— То це, по-твоєму, край світу? Ні, до нього ще дуже далеко. Але, можливо, нам таки доведеться там побувати.
Арен стримано кивнув і стрибнув у човен. Яструб підняв вітрило і наповнив його чар-вітром. Щойно вони вийшли з порожньої гавані Лорбанері, як стало прохолодніше. Подув свіжий північний вітер, а коли човен, огинаючи острів, рушив на південь, молочно-біла повня простелила срібну стежину просто перед очима мовчазних подорожан.
ШАЛЕНЕЦЬ
Божевільний, фарбар із Лорбанері тихо сидів у човні, спершись на щоглу й обхопивши руками коліна. Його скуйовджена руда чуприна при місячному сяйві здавалася геть чорною. Яструб, накрившись ковдрою, задрімав на кормі. Жоден із них не ворушився. Натомість Арен сторожко чипів на носі човна, бо заприсягнувся самому собі, що чатуватиме цілу ніч. Якщо Яструбові хочеться вірити, що їхній божевільний попутник не зашкодить ні йому самому, ні Аренові і не нападе на них серед ночі, то нехай собі вірить. Але він, Арен, теж дещо тямить і має власну думку з цього приводу, а коли так, то він і сам подбає про власну безпеку.
Проте ніч виявилася надто довгою і тихою. З неба невпинно лилося місячне світло. Зіщулившись під щоглою, голосно хропів Сеплі. Човен м'яко прямував уперед, і Арен мимоволі занурився у сон. Але тієї ж миті прокинувся. І побачив, що місячна повня майже не зрушила з місця. Тоді юнак вирішив припинити своє жертовне пильнування, вмостився зручніше і міцно заснув.
Майже відразу йому приснився сон — один із тих, до яких Арен уже встиг звикнути за час їхньої подорожі. Невдовзі у дрімотній свідомості юнака завирували уривчасті, але напрочуд приємні та життєрадісні образи. Йому ввижалося, що замість щогли на "Світозорі" виросло могутнє дерево, вкрите густим смарагдовим листям. Відтак човен зусібіч оточили лебеді — вони пливли поряд, б'ючи по воді дужими крилами. Далеко попереду над синьо-зеленим морем мріли білі вежі незнайомого міста. А ще за якусь мить Арен чомусь опинився в одній із тих веж — він легко і жваво підіймався крученими сходами. Сни змінювалися, повторювалися та чергувалися, не залишаючи у пам'яті навіть сліду. І раптом він знову опинився посеред огорнутого жахними сутінками пустища, і, як і раніше, в душі юнака знову зародився колишній страх, що розростався, міцнів, аж поки йому не перехопило подих. Але Арен уперто йшов уперед — він відчував, що мусить рухатися далі. Минуло доволі багато часу, допоки хлопець нарешті не зрозумів, що тут іти вперед — означає кружляти по колу, щоразу повертаючись на те саме місце. І все ж звідси однаково треба було якось вибиратися. Причому — негайно! Тож Арен кинувся бігти. Він мчав щодуху, а кола тим часом дедалі вужчали, земля дибилася під ногами, перетворюючись на крутосхил. Сутінки густішали, а він біг і біг — наче над краєм урвища, вздовж берегів велетенської вирви, яка поступово засмоктувала його кудись у темряву. І, щойно збагнувши це, Арен раптом втратив рівновагу, заточився й упав...