Від утоми Гед увесь час спотикався і ледь не падав. Його подих дедалі важчав, і коли руки з розмаху вдарилися об камінь, він закричав від болю. Від цього крику Аренові стислося серце. Він спробував було йти, підтримуючи Геда, проте дорога часто звужувалася так, що двом там ніде було стати. Арен мусив вириватися вперед, аби намацувати шлях. Урешті-решт, уже видершись на високий схил, який, здається, стелився аж до зірок, Гед послизнувся, впав долілиць і більше не зводився.
— Повелителю мій, — заблагав Арен, схилившись над ним. — Геде!
Гед не поворухнувся і не відповів.
Арен узяв його на руки і поніс. Незабаром підйом закінчився рівною площадкою. Украй знеможений і ні на що вже не сподіваючись, Арен опустив свою ношу і сам важко сів поруч. Це була вершина перевалу, що залягла між двома чорними піками, це до неї вони стільки часу пробивалися. Але вершина водночас була і кінцем. Далі не було нічого. Рівна площадка стрімко уривалася в порожнечу: там, унизу, панувала споконвічна тьма, над якою в чорній небесній порожнечі незрушно висіли маленькі зірки.
Терпінню немає меж, навіть коли знайшлися межі для людської надії. Зібравши останні сили, Арен уперто поповз до урвища. Він прозирнув за край пітьми і просто під собою побачив жовтувате піщане узбережжя. Бурштинові хвилі билися об берег і скипали білою піною, а там, де море обіймалося з небом, до обрію хилилося оповите золотим серпанком сонце.
Арен знову повернувся у пітьму. Якомога турботливіше взяв Геда на руки і побрів уперед. Він ішов із ним доти, допоки ще міг зробити хоч крок уперед. А потім усе для нього зникло — і спрага, і біль, і тьма, і світло сонця, і гуркіт морського прибою.
КАМІНЬ ЗІ СКОРБОТНИХ ГІР
Коли Арен прийшов до тями, все навколо — море, дюни і пагорби острова Селідор — огортав густий сірий туман. Хвилі щось тихо нашіптували, набігаючи на берег; з імли долинав далекий гуркіт прибою. Вочевидь, недавно почався приплив, тож смуга сухого піску на березі була тепер набагато вужчою, ніж тоді, коли вони вперше навідалися в цю місцину. Гед лежав долілиць на піску, і піняві язики хвиль лизали його відкинуту вбік ліву руку. Волосся й одяг чаклуна були мокрими, а вбрання Арена, неначе крижана оболонка, прикипіло до тіла. Мабуть, морю таки вдалося, бодай хоч раз, накрити їх з головою. Від мертвого тіла Коба не залишилося й сліду. Можливо, хвилі вже потягли його в море. Зате у себе за спиною юнак уздрів величезне сіре тіло дракона. Воно бовваніло в тумані, неначе руїни поваленої вежі. То був мертвий Орм-Ембар.
Арен підвівся, хапаючи дрижаки від холоду; він ледве тримався на ногах, тіло судомило, а голова паморочилася від кволості. Але щойно юнак трохи очуняв, він кинувся до Геда і, напружуючи останні сили, відтягнув його подалі від води. На жаль, це було все, що Арен міг для нього зробити. Тіло чаклуна здалося хлопцеві дуже холодним і страшенно важким. Арен заледве переніс Геда через межу, що відділяє смерть від життя, одначе його зусилля, цілком можливо, виявилися марними. Юнак приклав вухо до грудей Архімага, але сам ніяк не міг угамувати дрижаки і цокотів зубами так, що не годен був збагнути, б'ється серце Геда чи ні.
Відтак Арен, важко шаркаючи ногами, наче старий дід, подався на пошуки їхніх наплечників. Вони кинули їх біля гірського струмка у той день, коли побачили хатину, збудовану з кісток драконів. Власне кажучи, Арена передусім цікавив саме той струмочок, бо він уже давно не міг думати ні про що інше, крім води, свіжої холодної води.
Він вийшов до потічка раніше, ніж сподівався, й, упавши навколішки, спрагло пив прозору, наче кришталь, джерельну воду. Потім занурив у струмок обличчя і руки, вбираючи життєдайну вологу всією своєю стражденною душею.
Напившись досхочу, Арен сів на бережку. А підвівши голову, він майже одразу побачив величезного дракона, що зупинився біля струмка.