Принцові постелили в окремій кам'яній кімнатці. Не заплющуючи очей, Арен тихо лежав у цілковитій темряві. Досі він спав лише на м'якій постелі, вкриваючись розкішними тканими ковдрами; ба навіть на тій двадцятивесельній галері, якою королевич добирався з Енладу, в нього було більше вигод, ніж тут. Наразі Арен лежав під пошарпаною повстяною попоною на солом'яному матраці, постеленому просто на кам'яній долівці. Та це зовсім не бентежило хлопця. "Я перебуваю в самому центрі світу, — думав Арен. — Майстри зараз радяться у Примарному саду. Та чи до снаги їм захистити древнє мистецтво чарів? Невже магія справді приречена? Що може загрожувати Роуку? А втім, байдуже! Я однаково залишуся тут, не повертатимусь додому. Тепер ліпше підмітати підлогу у Школі чаклунів, ніж нудитися у покоях Енладського палацу. Але хтозна, чи дозволить він мені зостатися на Роуку? Адже незабаром тут, можливо, взагалі припинять навчання, а згодом й Істинну мову забудуть... Зрештою, дивно, чому мій батько має вроджений чаклунський дар, а я ні? Може, в сучасному світі магія і справді гине? Але я все одно служив би йому, навіть якби він позбувся всіх своїх чарівних знань і могутності. Навіть якщо я більше ніколи його не побачу і не почую..." Одначе Аренові зовсім не хотілося думати про таку сумну перспективу, тож за мить він знову побачив себе у Фонтанному дворі, віч-на-віч із Архімагом, що безмовно стояв під горобиновим деревцем. Темніли небеса над головою, з горобини спадало зів'яле листя, водограй мовчав, а сам Арен схвильовано говорив: "Повелителю, починається буря, але я залишуся з тобою і віддано служитиму тобі..." — й Архімаг посміхався до нього... Але тут юнакові забракло уяви, адже досі він ще жодного разу не бачив усмішки на смаглявому обличчі Архімага.
Вранці Арен прокинувся, відчуваючи, що з учорашнього хлопчака він устиг перетворитися на зрілого чоловіка. Він був готовий до всього. Проте вранішні новини все ж заскочили його зненацька.
— Принце, тебе хоче бачити Архімаг, — прочинивши двері, скоромовкою проторохтів маленький вістун (мабуть, один із новачків), а відтак побіг собі геть, перш ніж Арен зметикував щось йому відповісти.
Крученими сходами принц зійшов у Фонтанний двір і зупинився, не знаючи, куди йти далі. Аж тут назустріч хлопцеві вийшов старий — його порізане глибокими зморшками обличчя осявала щира приязна посмішка. Так, то був Майстер-Воротар — саме він учора зустрів Арена біля входу до Обителі Мудреців, випитуючи його Істинне ім'я, перш ніж пустити всередину.
— Ходи-но зі мною, — покликав юнака чаклун.
У цій частині будинку було тихо та спокійно. Сюди не долинав гамір, який зчиняли юні вихованці в інших куточках Обителі Мудреців. Тут якось особливо виразно відчувалася старезність грубих мурів, а древні чари, що з'єднували це предковічне каміння, здавалося, можна було навіть помацати. Стіни були помережані різьбленими рунами, розташованими на певній відстані одна від одної. Деякі із цих знаків були написані сріблом. І хоча батько навчав Арена читати ґардійські руни, проте письмена, що вкривали ці древні мури, хлопець бачив уперше. Йому, щоправда, здавалося, що він майже розуміє деякі із цих знаків. Хтозна, може, колись він і знав їх, але тепер ніяк не міг пригадати.
— Сюди, хлопче, — озвався Воротар, котрий зазвичай ні з ким особливо не церемонився. Арен пройшов за ним у темну довгасту кімнату з низькою стелею. У великому закуреному каміні горів вогонь і відблиски полум'я танцювали по дубовій долівці. А крізь гостроверхі вікна у протилежній стіні до кімнати лилося холодне, припорошене вранішнім туманом світло. Перед каміном стояв гурт магів, тож коли Арен увійшов усередину, їхні погляди зосередилися на ньому. Натомість сам він не бачив нікого з них, за винятком Архімага. Юнак зупинився, ввічливо вклонився і завмер у чеканні.
— Арене, це — Майстри Обителі Мудреців, — почав Архімаг, — семеро з дев'яти. Майстер-Формотворець ніколи не покидає Примарний сад, а Майстер-Істинномовець уже подався до своєї вежі — це за тридцять миль на північ звідси. Усі Майстри знають, що привело тебе сюди. Панове, це нащадок Мореда.
Коли пролунали ці слова, Арен відчув у своїй душі не гордість, а радше жах. Він, звісно, пишався своїм родоводом, але вважав себе лише спадкоємцем одного з багатьох князівських родів, що утворювали розгалужену Енладську династію. Адже Моред, котрий заснував клан володарів Енладу, помер дві тисячі років тому. Його подвиги оспівані у легендах — що в них спільного із сьогоденням? Тож, по суті, Архімаг міг би з таким самим успіхом назвати Арена нащадком героя міфу чи творінням билини.