— Чи не підкинете жінку до берега? — знову гукнула вона, вдаючи суцільний спокій. — Мені тут добряче набридло!
— Що ж, можливо, так буде краще… — нарешті відгукнувся Дартов. — Сідайте!
Він закрутив колесо у зворотньому напрямку, і Влада ступила на борт шлюпки.
— Ось вирішив прогулятися, — сказав Дартов, налігши на весла. — Тут неподалік моя дача… Хочете зі мною?
— Із задоволенням, — погодилася Влада і подивилася йому прямо у вічі. — А де ж усі ваші приятелі?
Дартов знову здригнувся.
— Не знаю! Я їм не нянька!
Більше вони не вимовили ані слова. Місяць, повний та ясний, висвітлював на воді широку золоту стежку.
За півгодини Дартов почав шукати місце, аби причалити до кам’янистого берега. Нарешті він обрав зручний пологий схил і спрямував шлюпку туди. За два метри від берега човен наштовхнувся на щось велике й м’яке, що коливалося на хвилях, як туша мертвого дельфіна.
— Цього ще бракувало! — спересердя сказав Дартов і взявся за весло, щоб відштовхнути невідомий предмет. Влада пильно спостерігала за його діями. Дартов штурхнув тушу веслом, і вона, перевертаючись, випливла на світло місячної стежки і завмерла на мілині.
Влада затулила рот долонями, очі Дартова витріщились, як у рака: перед ними погойдувався потопельник. Хвилі накочувалися одна на одну і підбивали його попід руки — здавалося, що велика тлуста фігура поводить ними, прикликаючи до себе. На обличчі мерця сидів великий морський рак.
Тремтячим пальцем Влада вказала на квадратик пластикового бейджа, що був закріплений у небіжчика на лацкані піджака. Такі самі бейджі були у всіх членів делегації. Сумнівів не було — то був труп Вадима Портянка…
Дартов подивився на Владу ошалілими очима і, як божевільний, знову наліг на весла. Діставшися берега, він накинув трос на перший-ліпший камінь, вискочив з човна і знесилено опустився на пісок. Владі довелося самій вибиратися зі шлюпки. Її також тіпало.
Дартов дістав з кишені люльку і намагався її розкурити, але махнувши рукою, вийняв з кейса (Влада тільки тепер помітила, що з ним була ця невеличка шкіряна валізка) пачку цигарок.
— Що скажете? — звернувся до Влади.
— Мабуть, треба його витягти… — відгукнулася та.
— Ні, я не можу… — Він обхопив голову руками. — І взагалі, я нічого не розумію… Вадим попереджав, що я буду наступним. Я боюся…
— Тому ви і втекли з пароплава?
— А чому втекли ви? — раптом гостро глянув на неї Дартов. — І куди ви поділи Ярика? І, до речі, хто ви така? Чому ви поїхали зі мною?
Він відсунувся від неї якомога далі.
— Чому вас це дивує, хіба ви не звикли до уваги жінок?
— Таких, як ви, — ні! Що ви від мене хочете?
— Наскільки я пригадую, ви прийшли до мене першим…
— Я був п’яний… — промимрив він, струшуючи попіл собі на коліна і не помічаючи цього.
— Чудова нагода… Ну, а я… хотіла віддати вам вашу краватку. — Влада витягла з ридикюля білу краватку, яку Дартов забув у неї в каюті. — Гадаю, ми порозумілися?
Вона підвелася.
— Зачекайте… Я все ж таки витягну того бідолаху!
— Ви відчайдушна жінка!
Влада обійшла скелю, спустилася до води. Тіло нещасного ще коливалось у місячному сяйві, і рак так само балансував на його обличчі.
Влада підкотила джинси, зайшла у воду, вхопила небіжчика за комір і витягла на берег.
— Ну ось і все, — сказала вона Дартову. — Тепер не завадило б випити, я змерзла…
— Що ж, — відгукнувся він. — Ходімо на «фазенду», вона тут неподалік. Щоправда, вона зовсім не облаштована, але принаймні дах над головою до ранку забезпечено, і я маю при собі пляшку горілки…
Вони почали підніматися звивистою стежкою, часом продираючись крізь розлогі чагарі.
Нічна прохолода пронизувала до кісток, дерева та кущі здавалися живими істотами, покручені стовбури південних дерев нагадували застиглих подорожніх.
— Схоже на дорогу до пекла… — прошепотіла Влада.
— Ви вгадали — ми ідемо у «Чортів замок», — відгукнувся Дартов, — принаймні так зветься ця місцина…
— Це ваша вигадка? Я не бачу тут ніякого замку!
Дартов не відповів. Він мовчки боровся із заростями дикого винограду, зриваючи його гнучке віття з покривленого вітром та часом паркану. За розчищеним парканом Влада нарешті побачила будинок…
…За парканом Влада побачила будинок.
Густа темрява обступила їх з усіх боків, щойно Дартов прочинив важкі рипучі двері. Влада з острахом ступила у вузький довгий коридор і почула, як у неї під ногами на всі лади, як орган, зарипіли дошки підлоги. Одразу ж, ніби у відповідь, будинок ожив і сповнився какофонією таємничих звуків: на горищі зашурхотіла та заметушилася зграя переляканих мишей, з потрісканих стін посипалися прудкі ящірки, десь у підпіллі та понад стінами зацокали своїми пазурами щури, на легкому протязі заколивалося павутиння, і сотні великих чорних павуків поквапилися піднятися вгору у пошуках безпечного місця — туди, де, як фігури чорних янголів, внизголів висіли кажани.