— Я знаю, де є свічки, — прошепотів Дартов, і Влада несвідомо вхопилася за рукав його спортивної куртки, — ідіть за мною!
Влада відчувала, що починає задихатися. Водночас перший переляк минув, змінюючись на майже ейфоричний захват, — повітря будинку пахло пергаментом та воском. Здавалося — ще кілька кроків тунелем, і вона ввійде у вічність, до лабораторії доктора Фаустуса, і час попливе навспак, туди, де середньовіччя зустріне її келихом густого, настояного на відьомській суміші трав вина.
Дартов нарешті вивів її до просторої зали, і так само, як у коридорі, з-під їхніх ніг вислизнули сотні роздратованих мешканців. Щось слизьке зачепило Владину ногу, щось м’яке ковзнуло над вухом, щось зашаруділо та щезло у проваллях облуплених стін. Дартов клацнув запальничкою і висвітив у кутку великий різьблений комод.
— Тут будівельники, здається, залишили свічки…
Він потягнув шухляду на себе, і відчайдушний писк пронизав тишу.
— Це ж треба! Тут ціле мишаче гніздо! — вилаявся Дартов. — Мабуть, когось роздушив…
Він дістав із шухляди велику парафінову свічку.
— Ну ось, зараз зігріємося…
Мінливий вогник заколивався й весело розгорівся, освітлюючи кімнату. Влада побачила довгий дерев’яний стіл на масивних, вкритих мохом ніжках, у кутку стояло високе ліжко із зітлілим шматтям, яке колись було простирадлом, два стільці із видовженими спинками по обох боках столу.
Дартов змахнув з них пил і, накапавши розплавлений віск посеред столу, приладнував свічку, потім, повозившись із кодом кейсу, витяг з нього пляшку горілки «Абсолют».
— Вибачайте, що не пропоную чарок, — я тут сам тільки вдруге… А можливо, й востаннє… — задумливо додав він.
Влада зробила ковток і одразу відчула, як відступає холод.
— Тепер можемо говорити, — сказав Дартов. — До ранку далеко, перший автобус зупиняється на верхній трасі лише о сьомій — навряд чи ми зможемо спіймати тут авто. Це затишна місцина. Навіть мобілка у міжгір’ї не працює.
— Навіщо вам такий будинок, якщо ви не збираєтеся тут жити? — спитала Влада, сідаючи на стілець навпроти Дартова.
— Це моя мрія — будинок графині Жанни де Ла Фарре. Першої фрейліни при дворі королеви Марії Антуанетти. Фаворитки короля. Коханки обох кардиналів і просто найкрасивішої та найзагадковішої жінки кінця шістнадцятого сторіччя. Ніколи не гадав, що зумію придбати його, й ось…
— Як ви сказали її ім’я? — У Влади перехопило подих, тисячі молоточків закалатали в мозку, з глибини пам’яті випливла постать незнайомця із фотоапаратом на грудях, який стояв на порозі їхнього помешкання…
Що він сказав тоді? «Чи тут живе мсьє Олівер Фарре?» Можливо, вона забула, помилилася? Треба буде це обміркувати пізніше, адже, он, господар вже дивиться на її стурбоване обличчя надто прискіпливо.
— Що вас так вразило?
— Ніколи не повірю, що цей будинок належав французькій графині. Це, мабуть, легенда? — знизала плечами Влада.
— Проте це правда. І є багато доказів, я мав доступ до документів, повірте мені. А мініатюра з портрета цієї жінки завжди зі мною. Хочете подивитись?
Він покопирсався в кишені і витяг звідти зеленкуватий, вкритий патиною круглий медальйон, розміром з яйце, відкрив його і простягнув Владі.
Їй здалося, що ще мить і вона знепритомніє…
«Маленька Жанна в зеленій сукні…» — ніби відчула вона божевільний шепіт Макса.
— Подобається? — самовдоволено запитав Дартов, ніби йшлося про його дружину чи доньку.
— Хто це? — пошепки запитала Влада.
— Графиня Жанна де Ла Фарре. Та сама, що колись стала прототипом леді Вінтер у славнозвісних «Мушкетерах» Дюма. Але насправді він усе вигадав, усе було інакше. Надто ж історія з підвісками. До речі, дама зображена саме з ними.
Влада не могла відвести очей від обличчя на портреті і лише тепер помітила на плечі жінки гроно діамантів. Влада вже знала напевно, що усі вони мають одну непропорційну грань… Вона стисла в руці свій ридикюль — їй здалося, що саме зараз камінець пропече оксамит і впаде на стіл гарячою вуглинкою.