Суддя їздив по великих містах Сицилії, де збирав свідчення і виписував ордери на арешт. Певного дня він мав повернутись до Палермо, де його мали відзначити медаллю за героїчні спроби звільнити острів від мафіозної зарази. Лія Вацці зі своїми людьми замінував невеличкий міст, яким мав проїздити суддя. Бідолаху разом з його охороною розшматувало на такі дрібні клаптики, що тіла, довелось виловлювати з води решетом. Розлючений римський уряд відповів інтенсивними пошуками злочинців, що сподіяли вибух, і Лія Вацці мусив піти в підпілля. Хоч уряд не мав жодних доказів, Вацці знав, що йому краще вмерти, ніж потрапити до рук правосуддя.
А Клерікуціо щороку посилали Піппі Де Лену на Сицилію, де він вербував людей, які мали жити в Бронкському анклаві і бути солдатами «родини» Клерікуціо. Адже дон непохитно вірив, що покладатись можна тільки на сицилійців, вихованих споконвічними традиціями омерти, сицилійці не зрадять. Американська молодь надто м'яка, марнославна і легковажна, тож найсуворіші з-поміж окружних прокурорів, що запроторили до в'язниць уже не одного брульйоне, можуть легко завербувати собі інформаторів.
Омерта як філософія вкрай проста. Розповідати поліції те, що може зашкодити мафії, — смертний гріх. Якщо конкурентний мафіозний клан замордував у тебе на очах твого рідного батька, тобі не можна звертатись до поліції. Якщо й тебе самого підстрелили і ти конаєш у муках, не можна звертатись до поліції. Якщо вкрали твого мула, цапа, коштовності, не можна звертатись до поліції. Влада — це сам сатана, і справжній сицилієць ніколи не звернеться до неї. Твоїм месником буде «родина» і мафія.
Десять років тому Піппі Де Лена взяв із собою на Сицилію і свого сина Кросса, та поїздка мала становити один з етапів синового навчання. Завдання полягало не так у вербуванні, як у доборі, бо не одна сотня охочої молоді з тугою мріяла про те, як їх візьмуть до Америки.
Піппі з сином приїхали в невелике містечко за п'ятдесят миль від Палермо, в край вимурованих з каменю сіл, оздоблених яскравими сицилійськими квітами. Їх радо вітали в будинку самого мера.
Мер був коротун із круглим черевом, черевом у прямому і в переносному значенні, бо слова «людина з черевом» — це сицилійська ідіома, що означає ватажка мафії. До будинку прилягав гарний сад, де росли фіги, оливки та лимони, і саме там Піппі проводив співбесіди з охочими. Той сад був напрочуд схожий на сад Клерікуціо в Дестамі, хоч в Америці, звісно, не було таких яскравих барв і лимонних дерев. Мер вочевидь був закоханий у красу, бо, крім саду, мав ще милу дружину і трьох чарівних, гарненьких донечок, уже цілком сформованих жінок, дарма що всі троє лише вступали в свої кільканадцять років.
Та Кросс бачив, що на Сицилії його батько зовсім інша людина. Тут не зоставалося й сліду його безтурботної галантності, зникали чари, він лише засвідчував кожній жінці свою мовчазну і стриману повагу. А вночі, в їхній спільній кімнаті, наставляв Кросса: «З сицилійцями треба бути дуже обережними. Вони не довіряють чоловікам, що цікавляться жінками. Якщо ти переспиш із чиєюсь донькою, ми звідси живі не виберемось».
Наступні кілька днів приходили чоловіки для розмови з Піппі. Він мав свої критерії. Претенденти мали бути не старші за тридцять п'ять років і не молодші від двадцяти. Якщо вони одружені, їм треба було мати тільки одну дитину. Зрештою, за них мав поручитися мер. Піппі розтлумачував ці критерії. Якщо людина надто молода, на неї може справити завеликий вплив американська культура. Якщо надто стара — не пристосується до Америки. Якщо матиме більше ніж одну дитину, буде надто обережна за вдачею, щоб іти на ризик, якого вимагатиме обов'язок.
Дехто з чоловіків був так тяжко скомпрометований в очах правосуддя, що мусив покидати Сицилію. Дехто просто шукав кращого життя в Америці, і то байдуже, яким коштом. Дехто був надто тямущий, щоб покладатися на долю, і відчайдушно прагнув стати солдатом Клерікуціо; такі були найкращі.
У кінці тижня Піппі відібрав потрібні йому двадцять чоловік і подав список мерові, що мав схвалити кандидатури й підготувати папери для еміграції. Мер викреслив зі списку одне прізвище.
— Я гадав, що він буде для нас годящий, — мовив Піппі. — Невже я помилився?
— Ні-ні, — заперечив мер, — ти, як завжди, мав рацію.
Піппі здивувавсь. Адже до всіх завербованих мали ставитись дуже добре. Одинакам давали квартири, подружжям із дитиною — невеличкі будинки. Кожен мав би постійну роботу. Всі вони жили б у Бронкському анклаві. Згодом дехто з них стане солдатом «родини» Клерікуціо й забезпечить собі пристойне життя.