У десять років Данте був балакучою дитиною з підступним гумором. Любив спорт, мав прекрасну координацію рухів. Любив поговорити, особливо з рідним дідом, а ще провадив довгі потаємні розмови зі своєю матір'ю, Розою-Марією. Та коли йому минуло десять — звідки тільки взялися у нього та зловтіха і та брутальність? З однолітками він бився з невластивою цьому вікові затятістю. Дівчат піддражнював безжалісно і з хтивою невинністю, котра шокувала, хоч і виглядала кумедно. Він мучив тваринок,— як на хлопчаків, то не надто значуща ознака, дон про це знав,— та одного разу він намагався втопити меншого хлопчика в шкільному плавальному басейні.
Не те щоб дон брав такі речі близько до серця. Зрештою, діти — самі по собі тварини, і цивілізацію їм слід втовкмачувати в мозок і нижче спини. Бували діти й схожі на Данте, які виростали і ставали святими. Що найдужче непокоїло дона, так це онукова балакучість, його нескінченні розмови з мамою, та понад усе — невеличкі вияви непослуху до самого дона.
Мабуть, дона також непокоїло і викликало подив перед капризами природи те, що у віці п'ятнадцять років Данте перестав рости. Він так і залишився зростом п'ять футів і три дюйми (сто шістдесят сантиметрів). Збирався навіть лікарський консиліум, який дійшов висновку, що найбільше Данте підросте ще на три дюйми, а не до звичних у роду Клерікуціо шести футів. Куций Дантовий зріст дон розцінив як недобрий знак, так само він розцінював народження близнят. Дон уважав, що позаяк народження вже само по собі чудо Господнього благословення, то близнята перебирають міру. У Бронкському анклаві один солдат став батьком трійні, і дон, справді наполоханий, купив їм у Портленді, штат Орегон, бакалійну крамничку — добрий заробіток, але окремо від усіх. Ще дон мав упередження до ліваків і до заїк. Хто б що не казав, але це могло бути недобрим знаком. Данте був шульгою від народження.
Та навіть усе це взяте докупи не змогло б дона втомити від свого онука або ж пригасити його прихильності. Будь-хто його крові мав природне право на всепрощення. Одначе з віком Данте все більше вступав у протиріччя з доновими мріями про його майбутнє.
На шістнадцятому році Данте покинув учитися й негайно запхав носа до «родинних» справ. Він працював на Вінсента в його ресторані. Як офіціанта його цінували і йому перепадали щедрі чайові за швидкість, звинність і дотепність. Коли ця робота наскучила, Данте два місяці працював на Джорджіо в його конторі на Уолл-стрит, одначе і ця робота видалась йому нудною, та й здібностями він не відзначався, попри всі серйозні намагання Джорджіо навчити його премудрощів та уміння розбагатіти за рахунок паперової праці. Насамкінець Данте осів у будівельній компанії Петі і йому сподобалось працювати із солдатами анклаву. Хизувався власним тілом, на якому все більше й більше наростали м'язи. Та на всіх цих роботах він, що дон відзначив з гордощами за свого онука, певною мірою перейняв деякі риси вдачі своїх трьох дядьків. Він відзначався Вінсентовою прямотою, холоднокровністю Джорджіо і жорстокістю Петі. Десь на тому відтинку шляху сформувалася його особистість, те, чим він був насправді: лукавий, підступний, нещирий, одначе з почуттям гумору, яке могло підкупити. Саме тоді він почав носити свої ренесансні капелюхи.
Ті капелюхи,— ніхто не знав, звідки вони у нього бралися,— були зроблені з кольорової з веселковим відблиском нитки, деякі з них круглі, деякі — прямокутні, і на голові у нього вони гуляли в різні боки, наче по воді. Здавалося, що з таким капелюхом на голові він ставав ставніший і більш симпатичний. Частково тому, що вони нагадували головні убори блазнів і цим якось обеззброювали, частково тому, що узгоджували під собою його двоїсту натуру. Капелюхи йому пасували. Маскували волосся, кольору воронового крила і лискуче, як у всіх Клерікуціо.
Якось у кабінеті, де світлина Сільвіо все ще висіла на почесному місці, Данте запитав свого діда:
— Як він помер?
— Нещасний випадок,— коротко відбувся дід.
— Він був твоїм улюбленим сином, чи не так? — далі допитувався Данте.
Все це викликало донове занепокоєння. Адже Данте було тільки п'ятнадцять років.
— Звідки це ти взяв? — поцікавився дон.
— Бо він покійник,— з лукавою посмішкою відповів Данте, і донові потрібно було кілька секунд, щоб збагнути, що цей шмаркатий підліток дозволив собі зухвалий жарт.
Дон також знав, що Данте никав і нишпорив у його робочому кабінеті, поки сам дон вечеряв унизу. Це його не тривожило, бо діти завжди цікавляться минулим, а дон ніколи не довіряв паперові щось таке, що могло б виказати будь-яку інформацію. Десь у закутку мозку у дона була величезна шкільна дошка, на якій крейдою записувалась вся інформація включно з повним переліком усіх гріхів та доблестей тих, хто був для нього найдорожчий.