Це була дівчинка років десяти, мініатюрна копія Атени, одначе без емоцій, без будь-якого виразу на обличчі, а її зелені очі нічого не помічали, невидющі, ж у порцелянової ляльки. Та щоразу, коли вона повертала важелі й змушувала боковини всередині скрині міцно стискувати себе, її обличчя сяяло цілковитим щастям. На їхню присутність вона зовсім не зважала.
Атена потяглась рукою до верху дерев'яної скрині, натиснула на важіль так, щоб вийняти дитину. Здавалося, що дівчинка майже нічого не важить.
Атена, тримаючи її ж немовля, нахилила голову, щоб поцілувати дитину в щоку, але та сахнулася і почала пручатися.
— Це ж твоя матуся, — примовляла Атена, — ти не хочеш мене поцьомати?
Від тону її голосу у Кросса зайшлося серце. Це було благання нещасної матері, однак тепер дитина дико викручувалася в її руках. Тож зрештою Атена обережно опустила дитину на підлогу. Та звелася на коліна й одразу ж взялася за коробку з фарбами й за величезний аркуш картону. Ні на що на світі не звертаючи уваги, почала малювати.
Кросс стояв осторонь і спостерігав, ж Атена на всю силу своєї акторської майстерності силкувалась увійти в контакт з дитиною. Спочатку стала навколішки поруч з дівчинкою і почала вдавати любу подругу, допомагаючи дочці малювати, але дитина зовсім її не помічала.
Атена сіла, спробувала бути довірливою матусею, яка розповідає дитині, що діється на світі. Потім Атена перетворилась на поблажливу жінку, яка хвалить малюнки дівчинки. На все це дівчинка реагувала тільки тим, що відсувалася. Атена взяла один з пензликів і попробувала допомагати, та коли дівчинка це помітила, то вихопила пензлика. За увесь час вона не промовила жодного слова.
Нарешті Атена здалася.
— Я знову приїду завтра, кохана моя, — сказала: вона. — Візьму тебе покататися і привезу нову коробку фарб. Бачиш, — Атена ледь стримувала сльози, — червона у тебе вже закінчується. — Вона спробувала поцілувати дитину на прощання, але дві маленькі, гарненькі ручки відпихнули її.
Нарешті Атена звелася на ноги і разом із Кроссом вийшла з кімнати.
Атена дала йому ключі, щоб він вів машину назад у Малібу, а сама всю дорогу притискала долоні до скронь і плакала. Кросс був настільки вражений, що не міг здобутися на слово.
Коли вони вийшли з машини, Атена, здавалося, знову опанувала себе. Вона ввела Кросса в будинок, обернулася і почала дивитися йому просто в обличчя.
— Це і є моя дитина, про яку я сказала Бозові, що поховала її в пустелі. Тепер ти мені віриш? — І вперше Кросс справді повірив, що вона могла б його покохати.
Атена пройшла з ним на кухню і приготувала каву. Вони сиділи в ніші й дивилися на океан. За кавою Атена почала розповідати. Говорила буденно, ніяких емоцій ні в голосі, ні на обличчі.
— Коли я втікла від Боза, то залишила дитину у моїх далеких родичів, людей сімейних, у Сан-Дієґо. Вона була зовсім нормальною на вигляд дитиною. Тоді я не знала, що вона аутист, мабуть, такою тоді ще не була. А залишила я дочку тому, що вирішила стати актрисою. Мені слід було заробляти і на неї, і на себе. У своєму таланті я була впевнена, і, Господь свідок, усі запевняли мене, що я гарна. Я жила думкою, що коли доможуся успіху, то заберу свою дитину.
Отже, я працювала в Лос-Анджелесі і коли тільки могла навідувалась до неї в Сан-Дієґо. Потім мені пощастило домогтися успіху, і так часто я з нею не бачилась, мабуть, раз на місяць. Нарешті, коли я ладна була забрати її до себе, поїхала з купою різних Подарунків на її третій день народження, але Бетані, здавалося, сховалася в інший світ. Не дитина, а глухий мур. Я взагалі не могла привернути її уваги. Я збожеволіла. Гадала, що у неї пухлина в мозку, пригадала, як Боз підкинув її і не підхопив і вона впала на підлогу, мабуть, тоді її мозок пошкодився, а зараз це почало виявлятися. Місяцями я водила її по лікарях, різні там аналізи й перевірки, показувала її фахівцям, і ті все перевіряли. Тоді хтось, я вже й не пам'ятаю, чи то лікар у Бостоні, чи психіатр техаської дитячої лікарні, сказав мені, що моя дитина — аутист. Я навіть не знала значення цього слова, гадала, що це якийсь різновид затримки розвитку. «Ні, — сказав мені лікар, — це означає, що вона живе у своєму власному світі, не зважає на існування інших людей, не цікавиться ними, не має жодних почуттів щодо інших». Уже коли я віддала її в цю клініку, щоб вона була ближче до мене, ми виявили, що вона реагує на ту обнімальну машину, яку ти бачив. Я подумала, що машина зможе якось допомогти, тому й залишила Бетані там.
Кросс не зронив ні слова, Атена вела далі: