— Аутизм означає, що вона ніколи не зможе мене полюбити. Одначе лікарі кажуть, що аутисти талановиті, навіть наближаються до геніїв. І я гадаю, що Бетані — геніальна. Йдеться не тільки про її живопис. Дещо інше. Я знаю від лікарів, що після багатьох років наполегливого тренування деяких хворих на аутизм можна навчити зважати на деякі речі, потім на декого з людей. Дехто може навіть жити наближеним до нормального життям. Саме тепер Бетані не зносить музики чи будь-якого шуму. Спочатку вона не терпіла, коли я до неї доторкалася, а тепер навчилася терпіти мене, отже, якесь покращення є.
Вона все ще мене відштовхує, але не так непримиримо. Деякого прогресу ми домоглися. Я була подумала, що це мені кара за те, що я нехтувала нею, бо хотіла зробити кар'єру. Але фахівці кажуть, що деколи, хоч хвороба і виглядає на спадкову, вона може бути набутою. Немає ніякого зв'язку, як твердять лікарі, з тим, що Боз кинув її так, що вона вдарилася головою об підлогу, чи з тим, що я залишила її, та не знаю, чи зможу в це повірити. Мене увесь час переконують, що нашої провини тут немає, що це одна з життєвих загадок, що все це могло бути передумовлене. Наполягають, що цьому не можна було запобігти, і ніхто не в силах чогось змінити. Та все ж таки щось усередині мене відмовляється вірити і в те, і в інше.
Відколи я вперше про все дізналася, мене не полишають різні думки. Доведеться зважитися на складне рішення. Я знала, що буду безсила її вирятувати, поки не зароблю багато грошей. Отже я влаштувала її в клініку і проводила з нею принаймні один вихідний на місяць, а деколи й будні. Нарешті я розбагатіла, стала знаменитою, і все те, що я мала за вагоме, для мене тепер не важить анічогісінько. Понад усе на світі я хотіла бути разом з Бетані. Навіть якби цього не сталося, я все одно збиралася після завершення «Мессаліни» поставити крапку на своїй кар'єрі.
— Чому? — спитав Кросс. — І що ти збираєшся робити?
— У Франції є спеціальна клініка з таким собі великим доктором, — відповіла Атена. — Після зйомок я збиралася переїхати туди. А потім з'явився Боз, і я знала, що він зможе порішити мене, тоді Бетані залишиться на білому світі сама. Ось чому я була б не проти позбутися його будь-яким чином. Крім мене у Бетані немає нікого. І хай там як, а такий гріх я вже переживу. — Атена помовчала і всміхнулася до Кросса: — Що, гірше за мильні опери?
Кросс дивився на океан. У сонячному світлі він переливався яскравою маслянистою синявою. У Кроссовій уяві постала дівчинка з її непроникним, схожим на маску обличчям, яке може ніколи не відкритися цьому світові.
— А що то за скриня, в якій вона лежала? — спитав він.
— Це те, що дає мені надію, — засміялася Атена. — Сумно, чи не так? Це обнімальна коробка. Багато аутичних дітей змушені лягати в неї, коли їх поймає депресія. Це просто замінник людських обіймів, де аутистам не треба ні з ким спілкуватися або не доводиться ні від кого залежати. — Атена глибоко зітхнула і продовжила: — Кроссе, я сподіваюся колись замінити цю скриню. Зміст мого життя тепер тільки у цьому. Жодної іншої мети для мене просто не існує. Студія повідомила, що на моє ім'я надходять тисячі листів від людей, які мене люблять. Скрізь люди прагнуть доторкнутися до мене. Чоловіки увесь час освідчуються в коханні. Всі мене люблять, крім Бетані, а вона — єдина, хто мені потрібний.
— Для тебе я зроблю все, на що буду спроможний, — сказав Кросс.
— Тоді зателефонуй наступного тижня, — попросила Атена. — Будьмо разом так довго, як зможемо, поки закінчиться «Мессаліна».
— Зателефоную, — запевнив Кросс. — Того, що я не винен, я не можу довести, та я кохаю тебе понад усе в житті.
— А насправді на тобі ніякої вини? — спитала Атена.
— Ніякої, — відповів Кросс. Тепер, коли вона довела відсутність своєї вини, йому було б нестерпно, якби вона дізналася про його злочин.
Кросс подумав про Бетані, про її прекрасне непроникне обличчя з чіткими рисами і дзеркальними очима — досконалий твір мистецтва, рідкісна людська істота абсолютно без гріха за душею.
А щодо Атени, то вона намагалася оцінити Кросса. З усіх її знайомих він був єдиний, хто будь-коли відтоді, як дочку визнали хворою на аутизм, бачив її. Це був іспит.
Одним із найтяжчих ударів у її житті було відкриття, що хоч вона така вродлива, така талановита (така, глузуючи сама з себе, думала вона, добра, така лагідна, така щедра), її найближчі друзі, чоловіки, які закохувалися в неї, родичі, які обожнювали її, інколи, здавалося, отримували задоволення від її нещасть.
Коли одного разу Боз наставив їй синця під оком, хоч усі й називали його «виродком поганим», вона вловлювала в очах усіх миттєвий спалах задоволення. Спочатку було подумала, що це їй видалося, що вона занадто вразлива. Та коли Боз вдруге наставив їй синця, вона знову перехоплювала цей вираз на обличчях. І це її жахливо вразило. Цього разу вона зрозуміла все до решти.