— Харакірі на вашому, Боббі, письмовому столі, — посміхнувся до нього Вейл. Всі засміялися.
— Так ми ні до чого не домовимося, — подала голос Моллі. — Чому б усім нам не піти у шпиталь і зустрітися з Елі?
— Не в моїх правилах, — сказав Вейл, — пхатися до хворого в шпитальному ліжку і вчиняти скандал за гроші.
Всі подивилися на нього співчутливо. Звичайно, в загальноприйнятих термінах таке визначається як бездушність. Одначе люди в ліжках задумували вбивства, революції, шахрайства й студійні зради. І всі знали, що Вейловий протест по суті своїй був даниною романтизму.
— Тримайте язика за зубами, Ернесте, — холодно порадила Моллі, — якщо надалі хочете залишитися моїм клієнтом. Зі шпитального ліжка Елі обшахрував сотні людей. Боббі, погляньмо на речі тверезо. Серії-продовження — справжні золоті копальні для «Лоддстоуна». І ви можете собі дозволити дати Ернестові пару відсотків брутто заради хоча б страхування.
Бенца охопив жах, розпечений стрижень пронизав його кишки.
— Відсотків брутто?— не довіряючи власним вухам, зойкнув він. — Ніколи.
— Гаразд, — ніби поступилася Моллі. — А як щодо структурованих п'яти відсотків з нетто? Без видатків на рекламу, без податків на додану вартість і без часток брутто акторам?
— Це ж майже брутто, — презирливо відреагував Бенц. — І всі ми знаємо, що Ернест себе не порішить. Це надто по-дурному, а він надто інтелігентна людина.
Насправді ж Бенц хотів сказати, що у такого лопуха, як Вейл, не стане на те снаги.
— Навіщо грати втемну? — не здавалася Моллі. — Я дещо підрахувала. Ви плануєте щонайменше три серії. Це означає майже півмільярда з прокату включно з закордоном, відео і телебачення сюди не входять. А тільки Господь знає, скільки ви, злодюги задрипані, заробляєте на відео. То чому б не дати Ернестові частки, якісь жалюгідні двадцять мільйонів?
Бенц обмірковував почуте. Вирішив діяти лагідно:
— Ернесте, — звернувся він до Вейла, — як письменник, ви — національне багатство. Я поважаю вас, як ніхто на світі. А Елі прочитав усі ваші книжки. Він вас просто обожнює. Отож ми пропонуємо порозумітися.
Клавдію вразило, як Ернест, з усією очевидністю, ковтав цей потік брехень, хоча, до його честі, від «національного багатства» він ледь скривився.
— Конкретніше до справи, — попросив він. Тепер Клавдія ним пишалася.
Бенц перелаштувався на Моллі.
— А як щодо п'ятирічного контракту по десять тисяч за тиждень? Власні сценарії та переробки. Звичайно, щодо власних сценаріїв ми залишаємо за собою право першого схвалення. А за переробки він буде додатково отримувати ще по п'ять тисяч на тиждень. За п'ять років заробить кругленьку суму в десять мільйонів.
— Подвоїмо тарифи, — сказала Моллі, — а тоді можна буде про щось розмовляти.
На цьому Вейл, очевидно, втратив своє майже ангельське терпіння.
— Ніхто з вас не має мене за людину, — сказав він. — Чотири арифметичні дії я ще не забув. Боббі, ваша пропозиція виходить хіба що тільки на два з половиною. Ви ніколи не купите від мене оригінального сценарію, а я ніколи такого не напишу. Ви ніколи не доручите мені переробок. А якщо ви поставите шість серій? Тоді матимете мільярд прибутку. — Вейл щиро розреготався. — Два з половиною мільйони мене не влаштовують.
— Що ви тут, в біса, бачите смішного? — образився Бенц.
— Я ніколи в житті навіть про один мільйон не мріяв, — наче в істериці заходився Вейл, — а тепер мене не влаштовує.
Клавдія знала Вейлове почуття гумору.
— Чому це тебе не влаштовує? — спитала вона.
— Бо я залишаюся живий, — пояснив Вейл. — Моя сім'я чекає на частку. Вони мені повірили, а я зрадив їх.
Таке могло б зворушити усіх, навіть Бенца, якби не звучало так фальшиво, так самовдоволено.
Незручну паузу порушила Моллі Флендерс:
— Ходімо поговоримо з Елі.
Вейл до решти втратив терпець і вискочив за двері з лементом:
— З такими, як ви, я просто не можу! Я відмовляюся жебрати у людини на шпитальному ліжку!
Коли він зник за дверима, Боббі Бенц спитав:
— І вам обом охота мати справу з такою людиною?
— Чому б і ні, — озвалася Моллі. — Я колись репрезентувала в суді людину, що зарізала свою матір і трьох рідних дітей. Ернест не гірший за нього.
— А ти заради чого? — звернувся Бенц до Клавдії.
— Нам, письменникам, слід триматися купи, — скорчивши міну, відповіла та. Всі засміялися.
— Гадаю, що все ясно, — спробував підбити підсумок Бенц. — Я зробив усе, що міг, правда?