— Знаєш, Ернесте, ти таки справжній голлівудець. Екстравагантності тобі не бракує.
— Я не екстравагантний, — заперечив Вейл. — Для цього мені бракує хитромудрості.
— А бажання покінчити з собою через суперечку за гроші ти не вважаєш за екстравагантність? — домагалася свого Клавдія.
— Це якоюсь мірою розсудлива реакція на нашу культуру, — не здавався Вейл. — Я втомився бути ніким.
— І як тобі спадає таке на думку? — почала втрачати терпець Клавдія. — Ти написав десяток книжок, тобі присудили премію Пулітцера. Ти завоював міжнародне визнання.
Вейл підчистив свої три порції макаронів і вже поглядав на антре — три перлинні скибки яловичини під лимоном. Взяв у руки ніж і виделку.
— Все це марниця, — сказав він, — от грошей у мене немає. І мені знадобилося п'ятдесят років, щоб навчитися: без грошей ти — лайно.
— Ви не екстравагантний, — подала голос Моллі, — ви — божевільний. І припиніть скиглити, що ви не багатій. Бідним вас також не назвеш. Інакше ми тут не сиділи б. Заради свого мистецтва ви не забагато страждаєте.
Вейл відклав ніж і виделку. Поплескав Моллі по руці.
— Маєте рацію, — сказав він, — все, що ви кажете — чиста правда. Час від часу я насолоджуюся життям. А вниз я ковзаю по життєвій дузі. — Він випив вино із своєї склянки й діловим тоном вів далі: — Писати я вже ніколи більше не буду. Писання романів — це глухий кут. Все одно що бути ковалем. Скрізь тепер кіно і телевізор.
— Нісенітниця, — не погодилася Клавдія, — люди завжди читатимуть.
— На вас просто напала ледач, — ущипливо докинула Моллі. — Будь-що, аби тільки не писати. Ось у чому справжня причина, чому ви хотіли піти з життя. — Всі засміялися. Ернест підклав їм із своєї тарілки яловичини, потім ще десерту. Добре вихованим він бував тільки за столом: виглядало на те, що він любив годувати людей.
— Усе це правда, — погодився він, — одначе письменник ніколи не може заробити добрих грошей, якщо не пише примітивні романи. І навіть у цьому глухий кут. Роман ніколи не може бути настільки примітивний, як кіно.
— Навіщо ти принижуєш кіно? — розгнівалася Клавдія. — Я бачила, як ти плакав на хороших кінофільмах. Це справжнє мистецтво.
Вейл раював. Хай там як, але він виграв битву із студією, отримав свої відсотки.
— Клавдіє, я цього зовсім не заперечую, — сказав він. — Кіно — це мистецтво. Нарікаю я від заздрощів. Кіно знецінює романи. Який сенс виписувати ліричні відступи про природу, змальовувати світ у багрянці призахідної заграви, засніжені гірські хребти, дивовижні хвилі великих океанів? — Вейл перейшов на ораторський тон, вимахував руками.— Що можна написати про пристрасть і жіночу красу? Який з усього цього хосен, коли все можна побачити на кіноекрані в барвах фірми «Техніколор»? Ох, ці загадкові жінки з повними червоними устами, їхні магічні очі, коли ти можеш їх бачити з голими задами, а груди такі апетитні, як беф-веллінґтон. Все навіть набагато краще за реальне життя, про прозу не варт і згадувати. І як ми можемо описувати дивовижні подвиги героїв, що сотнями кладуть своїх ворогів, які долають дивовижні й неймовірні спокуси, коли все це подають вам у потоках крові просто перед очі: обличчя в тортурах і агонії на екрані. Актори й кінокамери виконують всю роботу, навіть не перепускаючи через мозок. Хитромудрий Сталлоне в ролі Ахілла в «Іліаді». Єдине, на що екран не спроможний, так це проникнути в думки своїх героїв, не може відтворити процесу їхнього мислення, життєвої багатогранності. — Він зробив коротку паузу, а потім додав тужливо: — А знаєте, що найгірше понад усе? Я — схибнутий на елітарності. Хотів бути митцем, бути чимсь особливим. Ось де правда, чому мене так муляє, що кіно таке демократичне мистецтво. Кіно під силу зробити будь-кому. Маєш, Клавдіє, рацію, я бачив кінофільми, що зворушували мене до сліз, та я знаю, що створили їх люди недоумкуваті, бездушні, невігласи, без єдиного проблиску моральності. Сценарист малописьменний, режисер — крайній егоїст, продюсер — різник моралі, а актори гатять кулаками в стіну чи дзеркало, щоб показати глядачеві, що вони не в настрої. Але кіно свого домагається. Яким чином? Бо кіно експлуатує для власного творення скульптуру, живопис, музику, людське тіло, науку і техніку, а письменник має тільки низку слів, чорне чорнило, чорний друк на білому папері. І, правду кажучи, все це не так жахливо. Це — поступ. І нове велике мистецтво. Демократичне мистецтво. І мистецтво без страждань. Просто купи таку як слід кінокамеру й домовся з приятелями.