Ернест відрегулював шкали таким чином, щоб закису азоту і кисню подавалося половина на половину. Відтак сів у крісло й наклав на обличчя маску. Розслабився. Зрештою, саме тепер Кеннет не збирався копирсатися в його яснах своїми ножами. З його тіла кудись поділися всі кольки та болі, мозок ширяв над цілим Усесвітом. Почувався чудесно, думка про смерть видавалася смішною.
В голові з'являлися й пропливали задуми наступних романів, подобизни й сутності багатьох людей, кого він знав, у жодному з них не бачив злого, саме це він цінував у закису азоту найвище. Чорт, він забув переписати посмертні записки, а тепер усвідомив, які вони, попри всі добрі наміри та добірну мову, по суті своїй образливі.
Ернест плив у велетенській повітряній кулі. Внизу був такий знайомий йому світ. Згадав Елі Мерріона, який пішов за покликом долі, здобув могутність: його з обожнюванням шанували за те, що він користувався безжально й розумно цією могутністю. І все ж, коли вийшла Ернестова найкраща книжка і купили право на її екранізацію, саме та, що здобула йому премію Пулітцера, Елі прийшов на коктейль, влаштований на Ернестову честь видавцями.
— Ви дуже хороший письменник, — подавши йому руку, сказав Елі. Сама його поява на прийомі стала темою сенсаційних голлівудських пліток. І ось великий Елі Мерріон явив йому останній і абсолютний доказ поваги, надавши частку в брутто. Не важить, що Бенц після Мерріонової смерті відібрав її.
І Бенц зовсім не негідник. Його безжальна боротьба за зиск була наслідком його життєвого досвіду у специфічному світі. Якщо дотримуватись істини, то Скіппі Дієр гірший, бо Дієр з його розумом, з його привабливістю та енергією, з його вродженою підступністю в чисто особистісному плані діяв куди більш убивчо.
Ще одне проникнення в суть речей відкрилося Ернестові. Чому він завжди так ущипливо відгукується про Голлівуд і кіно, кпить з них? Ревнощі! Кіно тепер стало найшанованішим видом мистецтва, він сам любив кінофільми, принаймні хороші. Та він більше заздрив самій причетності до кінотворчості. Виконавці, група, режисер, касові зірки і навіть «причепи», ця тупа погань, здавалося, гуртувалися в тісну, не вічно в любові, сім'ю принаймні до завершення фільму. Тоді обмінювалися подарунками, поцілунками, обіймами і клятвами у вічній дружбі. Мабуть, це справді прекрасне відчуття — бути причетним до роботи над фільмом. Він пригадав, що коли разом із Клавдією писав свій перший сценарій, то сподівався, що і його приймуть у цю сім'ю.
Та як усе це могло статися при його особистості, з його характером, з його саркастичним розумом, безперервними глузами? Під миротворним закисом азоту він навіть сам себе не міг судити суворо. Він мав право, він написав прекрасні книжки (серед письменників Ернеста вважали диваком, бо він справді любив власні книжки), і він заслужив, щоб до нього ставилися з більшою повагою.
Благотворно насичений всепрощенним закисом, Ернест вирішив, що насправді йому не хочеться помирати. Не так багато важать гроші, Бенц може поступитися або Клавдія з Моллі знайдуть якийсь вихід.
Але тут він пригадав, як його увесь час принижували. Жодна з його дружин по-справжньому не любила його. Він завжди був жебраком — і ніколи не зазнав взаємного кохання. Його книжки любили, та ніколи не захоплювалися так, щоб письменник став багатим. Дехто з критиків просто ображав його, та він удавав, ніби сприймає це за чесний спортивний поєдинок. Зрештою, гніватись на критиків було б несправедливо, бо вони тільки виконували свою роботу. І всі його друзі-чоловіки, хоч деколи їм подобалося його товариство, його дотепність і прямота, та вони ніколи не ставали близькими друзями, навіть Кеннет. Тільки Клавдія ним щиро захоплювалась, і він знав, що Моллі Флендерс і Кеннет його просто шкодували.
Ернест потягнувся і перекрив подачу «свіжого повітря». Лиш кілька хвилин знадобилося, щоб у голові проясніло, і тоді він пішов посидіти в Кеннетовому кабінеті.
Знову напосіла депресія. Він відкинувся на спинку Кеннетового фотелю і вдивлявся, як над пагорбами Беверлі підіймається сонце. Він відчував таку лють на студію, яка безсоромно відібрала у нього гроші, що його вже ніщо не тішило. Він ненавидів світанки нового дня, увечері ковтав снотворні пігулки і намагався спати якомога довше... І йому доводилось зазнавати принижень від таких людей, від людей, яких він мав за ніщо. А тепер він навіть не міг читати, позбувся насолоди, яка його ніколи раніше не зраджувала. І, звичайно, він був уже неспроможний писати. Та вишукана проза, яку так часто хвалили, тепер звучала фальшиво, затерто, претензійно. Від письменницької роботи він більше не отримував задоволення.