Ґроневельт витратив сто мільйонів доларів на побудову семи розкішних вілл і гарненького, мов скринька з коштовностями, казино на землях готелю «Ксанаду» (зі своєю звичайною завбачливістю він купив набагато більше землі, ніж потребував готель). Ті вілли були невеличкими палацами, в кожній могло спати шість пар у шести окремих апартаментах, кращих, ніж звичайні готельні номери-люкс. Обстава була найпишніша: домоткані килими, мармурові підлоги, золоті ванни, пишні гобелени на стінах; їдальні і кухні обслуговували офіціанти й кухарі готелю. Найновіша аудіовізуальна апаратура обертала житлові кімнати на театри. У барах тих вілл були найдобірніші вина та горілки і лежали коробки контрабандних кубинських сиґар. Кожна вілла мала свій відкритий плавальний басейн і ванну-жакузі всередині. Все те давалося гравцеві безкоштовно.
На тій огородженій території, де стояли вілли, містилось і невеличке овальне казино «Перлина», де великі гравці могли грати, не боячись чужих очей, і де мінімальна ставка в бакара становила тисячу доларів. Фішки в цьому казино були зовсім інші: найменшу суму сто доларів позначала чорна, п'ятсот доларів — біла з тоненькою золотою смужкою, тисячу доларів — смугаста золотаво-синя. Десять тисяч доларів позначала особлива фішка зі справжнім діамантом, інкрустованим на золотій поверхні. Проте, немов роблячи поступку дамам, біля рулетки стодоларові фішки поміняли на п'ятидоларові.
Аж дивно, що незмірно багаті люди клювали на ту наживку. Ґроневельт підрахував, що всі ті екстравагантні витребеньки, тобто безкоштовні житло, харчі, напої, обходяться готелеві в п'ятдесят тисяч доларів щотижня. Проте ці суми списували з податкових звітів. Крім того, геть усі ціни на папері були страшенно роздуті. Цифри (Ґроневельт мав окремі рахунки) показували, що кожна вілла пересічно дає прибуток один мільйон доларів на тиждень. Навіть вигадливі ресторани, що обслуговували вілли та інших поважних гостей, теж давали прибуток завдяки списуванню витрат із податкових звітів. У кошторисах плата за обід на чотирьох сягала тисячі, а то й більше доларів, та оскільки гості були запрошені безплатно, ці гроші списували як виробничі витрати, зменшуючи оподатковувані суми. Оскільки обід обходився готелеві не більше ніж у сотню доларів облікованої праці, прибуток з'являвся навіть тут.
Тож для Ґроневельта семеро вілл були неначе сім корон, якими він прикрашав голови тільки тих гравців, хто ризикував і міг спустити понад мільйон доларів за своє дво- триденне перебування. Причому було цілковито байдуже, програють вони чи виграють. Важило тільки те, щоб вони грали. До того ж вони мали притьмом оплачувати свої маркери, інакше їх переводили до самого готелю, до хоч і шикарного номера, та все ж набагато скромнішого за апартаменти вілл.
Звичайно, це ще не все. Вілли були місцем, куди впливові громадські діячі могли привезти своїх коханок чи хлопчиків-полюбовників, місцем, де вони могли грати в азартні ігри анонімно. І, дивна річ, траплялися промислові магнати, люди варті сотень мільйонів доларів, не позбавлені жінок і коханок, проте страхітливо самотні. Вони нудились, як не було жіночого безтурботного товариства, чарівних, милих, дотепних краль. Саме таким чоловікам Ґроневельт постачав у вілли потрібний їм товар жіночої краси.
Губернатор Уолтер Вейввен теж належав до цих чоловіків. І він становив єдиний виняток з Ґроневельтового правила про гру на мільйон доларів. Він грав скромно, а до того ж на гроші, що їх давав йому приватно Ґроневельт, а якщо його маркери перевищували певну суму, їх відставляли, щоб оплатити потім з його майбутніх виграшів.
Вейввен приїздив до готелю відпочити, пограти в гольф, попиячити й позалицятись до красунь, що їх постачав Ґроневельт.
Ґроневельт піклувався губернатором віддавна. За двадцять років він ніколи не намагався прямо залучитися його сприянням, а тільки просив надати йому змогу викласти свої аргументи щодо змін у законодавстві, які могли б підтримати діяльність казино в Лас-Вегасі. Здебільшого його пропозиції приймалися; якщо ж ні, губернатор докладно пояснював йому політичні реалії, що ставали на перешкоді. Неоціненні послуги губернатора полягали ще й у тому, що він познайомив Ґроневельта із впливовими суддями та політиками, яких можна було купити дзенькотом золота.