У глибинах душі Ґроневельт живив надію, що губернатор Вейввен, усупереч багатьом несприятливим обставинам, коли-небудь спроможеться стати президентом Сполучених Штатів. Тоді виграш сягне величезних розмірів.
Але доля, як часто приказував Ґроневельт, обведе круг пальця й найхитрішого чоловіка. Наймізерніший смертний може віщувати лихо наймогугнішим. Тож тепер оцим вісником лиха був двадцятип'ятирічний молодик, що став коханцем найстаршої губернаторової дитини — вісімнадцятирічної доньки.
Губернатор був одружений із тямущою, гарною жінкою, що мала справедливіші й ліберальніші політичні погляди, ніж її чоловік, дарма що вони працювали вдвох як єдина команда. Вони мали трійко дітей, і така родина правила губернаторові за великий політичний козир. Мерсі, найстарша донька, навчалася в Каліфорнійському університеті в Берклі, цей заклад вибирала вона сама та її мати, але аж ніяк не батько.
Вивільнившись від скутості родини, що бере активну участь у політичному житті, Мерсі була зачарована університетом: його свободою, орієнтацією на ліві сили, відкритістю для нової музики, доступністю наркотичних одкровень. Справжня донька свого батька, вона щиро віддавалась сексуальності. З невинністю та природним інстинктом справедливості, властивим молоді, вона симпатизувала знедоленим, робітничому класові, стражденним етнічним меншинам. Крім того, кохалася на чистому мистецтві. Отже, було тільки природним, що Мерсі крутилась біля поетів та музик, що навчались в університеті. Ще природнішим стало те, що після кількох принагідних зустрічей Мерсі закохалась у такого самого студента, як вона, що писав п'єси, бренькав на гітарі й не мав ані шеляга.
Його звали Тео Татоскі, і то був досконалий герой для університетського кохання. Він мав привабливі темні очі й походив з родини католиків, що працювали на детройтських автомобільних заводах, і з властивою поетам схильністю до алітерації завжди присягався, що скорше битиме байдики, ніж борсатиметься задля баксів. Попри такі заяви він підробляв, аби платити за навчання. Тео дуже пишався собою, але його почасти виправдовувало те, що він і справді мав талант.
Два роки Мерсі й Тео були нерозлучні. Вона запросила його для знайомства з батьками до губернаторової резиденції і тішилася, що її батько-губернатор не справив на нього жодного враження. Згодом у спальні державної кам'яниці Тео сповістив Мерсі, що її батько — типовий лицемір.
Певне, Тео помітив поблажливе ставлення до себе: губернатор і його дружина були з ним надміру товариські, надміру запобігливі, постановивши шанувати доньчин вибір, але потай оплакуючи зв'язок із таким нерівнею. Мати, правда, не переймалася, знаючи, що донька ростиме, а тим часом чари Тео потьмяніють. Батько був збентежений, але намагався приховати свій неспокій більшою, ніж завжди, й незвичайною навіть для політика люб'язністю. Адже, зрештою, губернатор — оборонець робітничого класу, що забезпечував йому політичну платформу, а мати — освічений ліберал. Роман з Тео може тільки збагатити Мерсі ширшим поглядом на життя. А поки що Мерсі й Тео жили разом і планували одружитись, тільки-но скінчивши навчання. Тео писатиме і ставитиме свої п'єси, а Мерсі правитиме йому за музу й викладатиме літературу.
А втім, усе не так уже й зле. Молодята начебто не дуже захоплювалися наркотиками, а їхній сексуальний зв'язок — то дрібниця. Навіть коли станеться найгірше, знічев'я гадав собі губернатор, цей шлюб може допомогти йому політично, громадськість збагне, що, незважаючи на своє походження з білих англосаксів-протестантів, незважаючи на своє багатство та культуру, він як справжній демократ не перешкоджає шлюбові доньки з пролетарським виходцем.
Усі так або так підготувались до звичайної ситуації. Батько-матір тільки воліли, щоб Тео не був таким занудою.
Але молодь розбещена. На останньому курсі Мерсі закохалась у студента, що походив із заможних верств і з соціального погляду був куди прийнятніший для її батьків, ніж Тео. Однак Мерсі прагнула зберегти як приятеля й Тео. Їй страшенно подобалось пошивати в дурні двох коханців, не коячи адюльтеру у властивому розумінні цього слова. Завдяки недосвідченості вона відчувала власну неповторність.
Несподіванкою став Тео. Він реагував на ситуацію не як толерантний радикал з Берклі, а мов польський аристократ. Попри свою поетично-музичну богемність, лекції професорів-феміністок, загальноуніверситетську атмосферу сексуальної вседозволеності він пройнявся нестямними ревнощами.