Брама зачинилася з таким неймовірним гуркотом, що звідкілясь ізгори посипалися камінці, від яких троє подорожніх мусили ухилятися. А тоді знову запала тиша.
— Та що ж він у біса меле? Про що йдеться? — запитав мисливець.
— Він сказав, що пророцтво — це дурня й що нам треба звідси забиратися, — утомлено розтлумачив малий.
Він сів на першу-ліпшу кам’яну брилу. Собака підбіг і став лизати йому обличчя.
Чоловік якусь мить стояв, немов закам’янілий. А тоді сів просто на землю й обхопив голову руками.
Жінка лишилася стояти в глибокій задумі.
— Звідки він міг знати, що пророцтво викарбуване на стіні? — нарешті озвалася вона. — Зі значно більшою ймовірністю воно могло бути записане на пергаменті, на дерев’яній дошці, на якомусь пам’ятнику чи таблиці — там, де зазвичай люди щось пишуть.
Жінка нахилилася, підняла із землі камінь і щосили швиргонула його в браму.
— Гей ти, — закричала вона щосили, — відчиняй! А то ми розіб’ємо браму на друзки!
— Ти здуріла? Жити набридло?
— Ні, навпаки, я хочу ще трохи пожити. Ми на верхівці гори, куди можна дістатися тільки від річки, а річка надто швидка, щоб ми могли поплисти назад проти течії. Далі ж за течією — найсмертоносніший водоспад, який тільки можна собі уявити. Якщо і є якийсь шлях, щоб вибратися звідси, то він веде через лігво цієї істоти, тому варто спробувати, а то лишимося тут навічно й станемо їдлом для круків. Зрештою, ми зайшли надто далеко, щоб здаватися. Якщо вже ми дісталися сюди, то треба розібратися із цим драконом.
— Та що ми проти нього? Йому досить раз махнути хвостом, щоб від тебе мокрого місця не лишилося!
Жінка не зважала на мисливцеві слова. Вона знов обернулася до воріт і заходилась рубати їх ельфійською сокирою. Тріски летіли на всі боки.
— Гей, — кричала вона, — відчиняй, кому кажу!
Ворота прочинилися всього на кілька пальців.
— Та як смієш ти… — почав був дракон.
— Ти ж теж знав про це пророцтво, правда?
— Дещо доводилося чути, — ухильно відповів дракон, — але все це не має жодного значення.
— Ти боїшся? — запитала жінка. — Наш прихід чимось тебе налякав? Є якась небезпека, про яку ми не знаємо? Дуже дивно, що ти анітрохи не зацікавився, чому ми прийшли… Де ж ота славетна драконяча гостинність? Ти навіть не запросив нас увійти!
— Поважний вік, — почав виправдовуватися дракон, — та й біль, що я відчуваю в ногах своїх…
— Не бійся нас, — мовила жінка.
— Не боятися? — буркнув мисливець. — Кого? Нас? Та йому досить кашлянути, щоб ми тут усі спеклися, мов та кукурудза.
Запанувала довга мовчанка.
— Ви що, не розумієте? Він старий, змучений, самотній і не має більше магічної сили. Це він нас боїться. Ви що, так нічого й не збагнули? — жінка була справді роздратована. — Не бійся, — повторила вона старому драконові.
Знову довга мовчанка. Тільки десь далеко-далеко гримотів водоспад.
А тоді дракон заплакав. То була довга низка судомних схлипувань, що потрохи переросли в скавуління переляканого цуценяти.
— Так, я починаю розуміти, чому дракони всі вимерли, — пробурчав Монсер, — і тут-таки ухилився від стусана, яким хотіла обдарувати його жінка. У цю мить брама нарешті розчинилася навстіж.
Зала була неймовірно велика. Сталактити й сталагміти оповивало густе павутиння, а бурштинове світло з вікон угорі надавало всьому інтер’єру магічного вигляду. Усе було наповнене густим димом, задуха стояла нестерпна, по підлозі рясно стелилися пагони золотистих бобів, які подекуди спиналися стінами. У глибині виднілися двері до інших зал, теж завішані м’яким павутинням, на якому осідали кільця диму, а довкола стелилися бобові пагони з набубнявілими спілими стручками.
— Звідки йде отой дим? — запитав маленький ельф.
Драконове голосіння ставало дедалі дужчим і пронизливішим, і від деяких особливо гучних зойків сталактити починали загрозливо дрижати. Мисливець стривожено роззирався навкруги, та й жінка — уперше, відколи зайшла в драконяче лігво — виглядала переляканою. Проблему залагодив собака, який підбіг до дракона й почав лагідно лизати його, як це роблять собаки, коли хочуть когось заспокоїти. Дракон перестав плакати й поволі підвів голову. Якусь мить вони із собакою пильно роздивлялися одне одного. Собака весело метляв хвостом. Дракон заспокоївся, його дихання стало рівним і розміреним. Сталактити вгорі перестали дрижати.
Вірний, надійний. Щоразу, коли треба йому допомогти, він завжди поруч. Вірний — це, без сумніву, найкраще ім’я для цього собаки.