Розділ тринадцятий
— Я пам’ятаю це місце таким, яким воно було сотні років тому, коли я був ще дитиною, — почав дракон.
— Драконятком, — виправив мисливець.
— Недавно народженим, — уточнив малий.
— Тоді я ще мав ім’я. Тепер воно геть вивітрилося з моєї пам’яті, бо вже багато віків ніхто не кликав мене на ім’я. Я повернувся сюди, бо в цьому місці захований найкоштовніший скарб на всій землі, — продовжував дракон.
— Справді? — з ентузіазмом озвався мисливець. — Скарб? Де саме?
— Скрізь навколо нас.
Мисливець роззирнувся, але не побачив нічого, крім сталактитів і павутини.
— Що, за часів другої рунічної династії павуки були в ціні? — поцікавився він розчаровано.
— Уздрій, людино, — мовив дракон. Він набрав у рот повітря й дмухнув. Подих дракона здув багатовіковий пил та павутиння, явивши очам шафи з мільйонами книжок. — Це була найбільша книгозбірня другої рунічної династії. Це був храм знання, і тут, як годиться в храмах, заборонялося голосно говорити й плювати на підлогу. Сюди заходили, вимивши руки й ретельно витерши ноги. А для цілковитої певності, що ніхто не посміє поводитися некультурно, тут упродовж століть жили й дракони. Тим-то й напис є на скелі, що тут живуть дракони. Це була найбільша скарбниця знання. Та згодом люди забули науку письма. Вони розучилися читати письмена. Світ поринув у варварство. Про це місце всі забули. Багато хто не вірив, що воно коли-небудь існувало, та я завдяки своїм крилам знайшов його. І коли я дістався сюди, о, якою великою була моя радість. Усі книги світу опинилися перед мною. Ще й тепер сльози капають з очей моїх, на спомин про ту мить.
Коли я відчув прихід старості, яка підточила мої сили настільки, що вогонь у моєму нутрі більше не розгорявся, а крила заледве розгорталися, та й імені свого я не міг згадати, — отоді-то я перебрався сюди назавжди, і відтоді тут живу.
Я був уже надто втомлений, надто старий, щоб літати.
Усе, що я мав для підкріплення своїх сил, то була жменя золотистих бобів, знайдених на дні моєї торби. Я назбирав їх далеко звідси, у краях, де гаряче сонце й рясні дощі. І тепер, щоб не вмерти з голоду, я мусив вирощувати оті боби, які, однак, потребували більше тепла й більше води, ніж було на вершині цієї гори.
Та виявилося, що ця гора — вулкан. Я відсунув кам’яну брилу, і пара, що ринула звідти, зігріла мої кості та мої боби, і тепер кістки мені не болять та й боби ростуть вельми добре.
Я одразу ж злякався, що вся ота пара, піднімаючись у небо, заслонить собою сонце, і на землі настане холоднеча, але я не міг закрити жерло, щоб знемагати тут від холоду й голоду, не маючи чим зігрітися й що до рота покласти.
— Але ж це із твоєї вини у світі тепер голод і злидні! — з обуренням заявив малий, тоді як мисливець намагався прибрати його із зони ураження вогнедишних драконячих ніздрів.
Дракон знову розплакався, але цим разом його голосіння було вже не таке гучне й розпачливе, і сталактити висіли непорушно.
— Здається, усі, хто стрічається нам дорогою, тільки й знають, що плакати, — озвався Монсер.
— Та чого ж, не всі, — весело відповіла йому жінка. — Тільки ті, котрі не пробують повісити нас на шибениці.
— Ти можеш посунути на місце оту брилу? — запитав малий увічливим, але рішучим тоном.
— А потім я помру від холоду, голоду й виснаження?
— Ні, — відказав йому малий відважно й водночас ще твердіше, ще рішучіше, ще спокійніше. — Я не дозволю тобі померти. Я обіцяю, що завжди буду з тобою й годуватиму тебе. Обігріватиму твою домівку хмизом та гіллям, яке збиратиму в лісі. Якщо боби вже не ростимуть, я посаджу замість них кукурудзу. Тобі буде тепло й ситно. Присягаюся своєю ельфійською честю.
Запала довга тиша. Йоршкрунскваркйолнерстрінк був спокійний і серйозний. Здавалося, він став навіть вищим.
Дракон порушив мовчанку першим:
— Старий я вельми й слабосилий. Я вже не здужаю ані літати, ані дихати вогнем. Якщо ти обманеш мене, я вже не зможу нічого вдіяти, а тільки помру тут від холоду і з порожнім черевом.
Він простягнувся долі, поклавши свою видовжену морду просто на землю, і заплющив очі.
Знову стало тихо.
Йоршкрунскваркйолнерстрінк підійшов до дракона. Поклавши йому руку на чоло, він провів пальцями по шорстких лусках. Безмежна втома, — малий пальцями відчув її в драконячій голові. Цілковита, абсолютна виснаженість.
— Я захищу тебе від усього, — сказав малий. — Але зараз треба все як слід виправити.