Дракон погодився. Упершись мордою в кам’яну брилу, він з усієї сили заходився пхати її вперед.
Брила сунулася повільно, за один поштовх — не більш як на крок, але вже до вечора жерло вулкана було перекрите.
Мисливець із маленьким ельфом теж допомагали штовхати брилу. Тим часом жінка спекла на вогні кілька качанів та зварила бобів. Запах теплої страви заповнив увесь грот. Собака вмостився на килимі з м’якого, мов оксамит, бобового листя й мирно куняв.
Йорш знову заговорив. Уперше у своєму житті він відчував себе сильним і знав, що, як і навіщо робити.
— Я лишуся з тобою й піду знайду тобі щось попоїсти, — пообіцяв малий. — Ти любиш кукурудзу? Так? Добре. У мене є кілька качанів у торбі. Коли зберемо всі боби, посадимо кукурудзяні зерна й матимемо тут ціле поле кукурудзи. Вона росте без підігріву й без пари. А потім почитаємо. Усе буде добре, от побачиш.
Я думаю, саме це коло ми й повинні були розірвати: вода стає парою, пара збирається в хмари, хмари випадають дощем, а дощова вода збирається в струмки та річки й знову випаровується. Тепер коло розірване. Я залишуся з тобою й не дам тобі померти від голоду.
Дракон був неначе заворожений.
Від радісно кивнув.
Він попросив, щоб йому показали кукурудзу й пояснили, як її вирощують. Тоді ще трішки схлипнув, але цим разом уже від радості, і промовив слова, які були, мабуть, найбільш незбагненним з усього вимовленого за той день. Він сказав, що той інший ельф, який проходив тут дуже давно, теж казав йому закрити кратер вулкана, бо думав, що саме це причина повсякчасних хмар та дощів, — і теж запропонував, що сам годуватиме дракона. Та через кілька днів цей ельф подався кудись у справах, весь такий веселий, і сказав драконові на прощання, що він, коли хоче, може лишити жерло відкритим — так буде краще для бобів. Зрештою, із хмарою пари над горою його синові буде простіше знайти сюди дорогу — бо ж він прийде сюди, раніше чи пізніше, щоб сповнити своє призначення. Він, бідолашний дракон, повірив йому. Він знову відкрив кратер, і звідти знову бухнула гаряча пара. А коли вони постукали в браму, на нього наринули спогади, він злякався, що його почнуть звинувачувати… ну, словом…
Запанувала гнітюча тиша.
Чути було тільки, як метляє хвостом собака. Радіючи, що він нарешті в теплі й на м’якій підстилці з бобового бадилля, пес без угаву бив хвостом по якомусь сталагміту, здіймаючи хмарки пилу та павутиння.
Маленькому ельфові аж перехопило подих.
Його батько був тут.
Його батько мав змогу повернути на небо сонце, припинити зливи, покласти край нужді та злидням у світі, — але не зробив цього.
Приголомшлива, страшна, жахлива, невимовна, неймовірна річ…
— Який жах! — сказала жінка.
— Це просто капець! — підтвердив чоловік.
Маленький ельф переживав одне з найпаскудніших відчуттів, які тільки існують у природі: сором за своїх батьків.
Він похнюпив голову.
Його очі пригасли, а серце сповнилося болем, у якому потонула геть уся його магія. Тепер він не зміг би оживити навіть найменшу комашку.
— Чому він так учинив? — запитала жінка.
— Ну, тяжко продавати казани достатку по три золоті за штуку у світі, де на небі сяє сонце. Ельфи завжди мали хист до різних оборудок, хіба ні? — відповів мисливець. У голосі його звучала холодна лють, і вона ж таки відбивалася на обличчі. Він почав міряти печеру широкими кроками. Тоді стусонув ногою вогнище так, що хмиз і качани печеної кукурудзи порснули на всі боки. Собака перестав метляти хвостом і перелякано заскавчав.
— Стільки років нужди, голоду, темряви, відчаю — і все через одного недоумка-дракона й ельфа, що… що… — мисливець подумки підшукував якнайдошкульнішу лайку. А тоді видав те, що здавалося йому найгіршим: «Ельфа, що поводився, як типовий ельф».
Йоршкрунскваркйолнерстрінк тихенько схлипнув. Але цього разу розрадити його спробував тільки собака.
— Як можна звідси вибратися? — запитав чоловік у дракона різким, але водночас безмірно втомленим голосом. — Я маю на увазі, як може вибратися звідси той, хто не має крил і не хоче втопитись у водоспаді? — додав він.
Як з’ясувалося, існував ще один шлях. Зрештою, люди часів другої рунічної династії, які приходили сюди по книжну премудрість, попередньо помивши руки, старанно витерши ноги й зобов’язавшись не плювати на землю, і тим більше на пергаментні манускрипти, — мусили якось приходити. З галявини перед входом у кам’яну вежу починалася стародавня дорога, яка в’юнилася південним схилом Темних гір, усе далі від річки й від водоспаду, щоб зрештою загубитися в гущавині лісів.