Запала довга тиша, а тоді чоловік зайшовся сміхом — і в цьому нападі сміху вчувалася полегкість. Жінка, натомість, розплакалася й обняла малого міцно-міцно — так, щоб ці обійми запам’яталися їм обом.
— Може, ми ще колись зустрінемося, — висловив малий свою щиросердечну надію. Може, він іще колись зустріне їх, але тепер їм треба розстатися. Вони мусять жити своїм життям, у якому є місце для полів, лук, розведення гусей, може, і народження дітей, але, безперечно, не для книг і золотистих бобів. Тим часом він пообіцяв лишитися із драконом. Сум сповнив його серце, і кульки, що досі розмірено кружляли в повітрі, ураз посипалися на землю. За однією з них кинувся біжма собака.
— Раніше чи пізніше, але зустрінемося, — запевнила жінка.
Вони довго тримали одне одного в обіймах, а тим часом сонце піднімалося дедалі вище, і бібліотеку поступово заливало золотистим світлом. Боби блищали, мов коштовне каміння, поміж стародавніх книжкових шаф.
— Я хотів би дати ім’я цьому собаці, — мовив Йоршкрунскваркйолнерстрінк.
Сайра стиснула його ще дужче.
— Та нема проблем.
Йоршкрунскваркйолнерстрінк був глибоко зворушений. Його аж розпирало від гордості.
— Вірний, — мовив він переможно.
— Вірний? — перепитав мисливець. — Вірний? Собак називають Сірко, Рябко, Бровко або й просто Пес. Вірний — це смішне, ба навіть чудернацьке ім’я для собаки. Це, можу закластися, буде перший і останній пес, якого так назвали…
Він хотів додати ще щось, але не встиг. Звичний уже штурхан у бік змусив його прикусити язика.
— Це прекрасне ім’я, — сказала Сайра. — Дуже йому пасує.
Вони обнялися ще раз, тоді ще трошки, а тоді ще.
А потім відпустили одне одного. Востаннє переглянувшись, вони попрощалися назавжди. Тим часом дракон прокинувся. Він позіхнув добрий десяток разів, а тоді довідався, що може знову відкрити свій вулкан і далі, скільки схоче, гріти свої старечі кості посеред золотистих бобів. Від радості старий дракон почав розмахувати на всі боки довжелезним хвостом, збивши три сталагміти й розваливши одну із шаф. Радість трохи розворушила його пам’ять, як ото ополоник збовтує казанок із юшкою, і дещо спливає на поверхню. Ні, він не згадав свого імені, яке було вже назавжди втрачене, — але згадав щось інше. Він згадав, що біля входу в печеру прикопана скринька із чимось схожим на золотисті боби, тільки от зуб ці боби не бере — він пробував і мало не зламав. Як же воно називається? Це те, із чого роблять усякі там корони, берла, цінні монети — ну, ви ж зрозуміли? Там цього діла небагато, десь сто шматочків. Знаєте, що з ним робити? То заберіть, зробіть ласку, щоб не валялося тут під ногами.
Коли вони в супроводі собаки спускалися з гори, мисливець раз у раз допомагав Сайрі долати різні перепони, галантно подаючи руку. Потім він уже тримав її за руку й там, де не було ні каменюк, ні повалених дерев, через які доводилося б перелазити. Вона не пручалася. Собака із задоволеним виглядом тюпав за ними слідом.
— Якщо хочеш, за те золото, що дав нам дракон, ми могли б купити трохи землі й жити — горя не знати, — мовив чоловік.
Жінка нічого не відповіла.
— Заведемо виноградник, посіємо пшениці, трохи кукурудзи, — додав він.
Жінка зупинилася.
— Курей ще б завести, — запропонувала вона.
Чоловік радісно всміхнувся й стиснув її руку.
Далі йшли вже мовчки.
Вони майже спустилися з гори, коли чоловік знову заговорив.
— Знаєш, сьогодні вранці, коли тільки-но засвітало, сонце світило просто на тебе, ну і, цеє… я… я хотів сказати… тобто запитати… ну… річ у тому, що… ти… тобто, ем-м-м, ми… ми могли б, я думаю… Знаєш, я так люблю дивитися, як рожевіє світанок. Якби в нас була дочка, ми могли б назвати її Розальбою, тобто, Рожевою зорею.
Жінка й тепер не відсмикнула руку.
— Це гарне ім’я, — підтвердила вона з усмішкою й трохи сором’язливо. А тоді, подумавши, поправила: — Коли в нас буде дочка, назвемо її Розальба.
Від чергового штурхана він уже не встиг ухилитися. А вона розсміялася.
Тоді вони обнялися й довго не випускали одне одного з обіймів, відчуваючи тепло одне одного, волосся одне одного на своїх обличчях.
Вони довго стояли, обнявшись, під ясним блакитним небом — бо ж їм обом так хотілося цього ще відтоді, коли вони вперше одне одного побачили.
Книга друга
Останній дракон
Розділ перший
Робі сиділа на колоді, вдихала свіже повітря й роздивлялася дерева в глибині долини. Листя вже починало жовтіти. На лузі в променях досвітнього сонця вигравали барвами останні квіти ранньої осені. То були ті маленькі квіточки, що їх мама звала «королевими ґудзичками», а також оті голубі, схожі на дзвоники, і ще оті, схожі на кульки, що коли дмухнути на них, пух розлітається на всі боки.