Прийшла осінь. А це значить, що невдовзі прийде й зима. Спершу осінь, тоді зима. Такий уже закон природи.
Осінь: каштанів обмаль, яблук теж не густо, ріденька кукурудзяна каша, змерзлі ноги та шмарклі в носі.
Зима: каштанів нема, яблук теж нема, кукурудзяна каша ще рідша, ноги коцюбнуть від морозу, а ніс закладений так, що шмарклі стікають униз до горла й викликають кашель. Трохи зігрітися можна хіба що коло дров. Не в тому розумінні, щоб їх палити, — це заборонено, — а рубаючи сокирою. Колода за колодою, колода за колодою — і от спину вже судомить, руки болять, на долонях пухирі, але принаймні тебе вже не трусить від холоду. Утім, холод невдовзі вертається, а пухирі на долонях — залишаються.
Якщо перебудеш зиму — там уже й весна. Пора подаватися на пошуки роботи по довколишніх маєтках: доглядати домашню живність, лагодити огорожі, пасти корів. Це вже не так і зле, бо завжди можна щось поцупити: де яйце, а де — трохи молока. Утім, на це треба хоробрості, бо все це — маєтки графства даліґарського, а крадіжка в графстві даліґарському — хай навіть ти украв одне-однісіньке яйце, — карається двадцятьма ударами палицею. Рахувати вони там не дуже вміють, але двадцять — це по одному ударові на кожний твій палець, спершу на руках, а тоді й на ногах. У Калі, правда, на один палець менше, бо якось промахнулася, коли рубала дрова — і коли їй призначають двадцять палиць, то дають на одну більше, аніж вона має пальців.
Улітку, звісно, доводилося годувати своєю кров’ю всіляких вошей та комарів, та зате стільки всього можна було поцупити, що майже кожному вдавалося чимсь поживитися й не попастися — навіть найдурнішим новоприбульцям, отим, що не перестали ще плакати.
Робі була спритна. Її не застукали ні разу. Принаймні торік. Два роки тому, коли тільки-но потрапила до Сирітського дому, її застукали аж тричі, але тоді вона була ще зовсім мала. Ну, і дурна, як усі малі діти. З голови в неї ніяк не йшли батько й мати. Щоб стати вправним злодієм, треба вміти зосереджуватися. А коли у твоїй голові тато, мама й те місце, що було твоїм домом, — ти ніколи не зможеш як слід зосередитися. Навіть коли вона, здавалося, уже зовсім перестала думати про батьків, досить було згадати про свого дерев’яного кораблика, розфарбованого в зелений та червоний кольори, або про ляльку-мотанку, як сльози наверталися в неї на очі. Та тепер уже все гаразд. Тепер вона вміє зосереджуватися. І ніхто її більше не застукає.
Зненацька її думки заполонив спогад про материні сушені яблука — такий яскравий, що вона аж відчула їхній запах. Мати різала яблука на частки й викладала сушитися на дровітні. Коли Робі цупила жменю яблук, мама вдавала, наче сердиться, і ганялася за нею по всьому двору, а спіймавши, укривала поцілунками, і вони обидві реготали, немов божевільні. Сушені яблука вона їла взимку з теплим молоком, сидячи перед вогнищем каміна й тримаючи в обіймах свою ляльку, а надворі тим часом густо падав сніг, і світ ставав білий-білий, наче крила диких гусей проти сонця. А тоді ввечері приходив її тато й завжди приносив щось смачненьке. Тато був мисливцем, а крім того рибалкою, рільником, садівником, пастухом, вівчарем та свинарем, мулярем, теслею та покрівельником. Він завжди приносив щось смачне на вечерю. Узимку це була форель — бо її так легко зловити: досить зробити отвір у кризі, якою вкривалася річка, закинути вудку й трохи почекати. Спогад про форель, смажену з розмарином, ущерть заповнив її думки й викликав судому в животі. Робі вмить прогнала з голови цей спогад. Тепер, якщо її спіймають на крадіжці, то вже не цілуватимуть. Вона втерла непрошену сльозу. Плачуть малі діти. А вона вже не дитина.
На небі визирнуло сонце й осяяло її своїм світлом. Повітря стало трохи теплішим. На тому кінці луки росли два величезні горіхи. Їхні плоди добрі цілий рік, коли лежать собі, висушені, у мішках, але особливо смачні на початку осені, коли ще свіжі: треба тільки акуратно здерти нігтями гірку шкурку, і під нею буде солодке зерня, біле-біле, наче гусячі крила в променях сонця. Однак горіхові дерева було дуже добре видно з вікон мурованої садиби, яка височіла над скособоченим Сирітським домом. Надто великий ризик. Далі, за горіхами, були зарості ожини, яка, звісно, не зрівняється з горіхами, але це все-таки ліпше, ніж нічого. Утім, ожинник був у полі зору лучників, які стояли на варті. Звісно, о цій порі вартові, найпевніше, ще сплять, але чи ж варто ризикувати задля водянистих ягід, після яких відчуття ситості минає значно швидше, аніж біль у подряпаних колючками ногах?