Що ж до її батьків… Робі воліла не думати про них. Вона гнала геть навіть згадку. Не сьогодні. Не тепер, коли виявила, де саме куріпки влаштували собі гніздо.
Вона наближалася до чагарників поволі, зиґзаґами, щоб усякий, хто помітить її, думав, начебто вона просто гуляє околицею. Не впевнена була, чи хтось повірить, що півмертва з голоду дівчинка знічев’я бродитиме вдосвіта пустирищем, але Страмаццо із Тракарною не відзначались особливою проникливістю, і завжди можна сказати, що їй наснився страшний сон і вона мусила вийти прогулятися, щоб забути його. А страшні сни снилися тут частенько. Трава ставала дедалі вищою, і Робі впала навколішки, щоб заховатися в ній. Так вона підповзла до самісіньких чагарників. Гніздо знаходилось на висоті її носа — вона буквально наштовхнулася на нього. Усередині лежали два яйця — дві пігулки від голоду. Перепелині яєчка були зовсім невеличкі, рясно всіяні світло-коричневими, аж до золотистого, цяточками. Робі взяла одне з них у руку й відчула пальцями, яке воно гладеньке й тепле. На мить вона заплющила очі: мама, обнімаючи її, казала, що коли ми щасливі, то люди, які нас любили, але яких уже нема на світі, повертаються до нас із царства мертвих. Тож тепер, може, тато й мама перебувають поруч із нею. Робі знову розплющила очі, ще раз поглянула на свій неоціненний скарб — два перепелині яйця, — а тоді взялася до діла. Яйце, яке тримала в руці, вона одразу й з’їла — пробила в ньому паличкою дірку й з насолодою висмоктала весь уміст: спершу білок, а тоді найсмачніше — жовток, який цідився через дірочку повільно, крапля за краплею. То було задоволення, яке на мить повернуло Робі радість життя.
Тоді постало питання: що робити із другим яйцем? Першою думкою було одразу ж упоратися й із ним. Те, що в тебе в животі — уже твоє, його ніхто не відніме й не вкраде. Але два яйця — це таки багацько. Шлунок, що вже призвичаївся бути напівпорожнім, може не втримати в собі стільки, а тоді — біль, блювота. Зрештою, хоч би скільки ти з’їла за раз, за пів дня живіт знову скрутить від голоду, тому краще їсти потроху. Робі заховала яєчко в грудку землі, а її загорнула в листя й поклала не у велику кишеню спереду спідниці, де тримала різні потрібні для роботи речі, а в іншу, потайну. З підшивки сірого засмальцьованого плаща з мішковини вона зробила — за допомогою великих колючок, що правили за голки, та шматка мотузки, якою був зав’язаний один з мішків із кукурудзяною крупою, — щось на зразок складки, куди можна ховати різні речі.
Цілий день без голоду. Робі глибоко вдихнула ранкове повітря: це буде чудовий день.
Розділ другий
Ранок видався сонячним. Просочуючись досередини крізь стародавні бурштинові вікна, сонячне світло сповнювало бібліотеку позолотою.
Йоршкрунскваркйолнерстрінк, юний ельф, прокинувся й потягнувся, розправляючи довгі, як у всіх підлітків, руки.
Дракон же й далі дрімав. Бурштинові шибки дрижали від його тихого хропіння, і через це по освітлених золотистим світлом стінах перебігали брижі, як ото на ставку від легенького подиху вітру. Юний ельф підвівся, струсивши із себе сотні блакитних і золотих метеликів, що вкривали його вночі, гріючи своїм ледь відчутним теплом.
Якусь мить він стояв перед плетивом в’юнких рослин, що спиналися по стародавніх арках, угинаючись під вагою різноманітних плодів, і вагався: що він хотів би на сніданок? Тонка солодкість полуниць із терпкою кислинкою помаранча? Ні, це не для сніданку. Краще вже медовий інжир і свіжий рожевий виноград. Безперечно краще. Так само й кольорова гама буде цікавішою. Світло-рожевий гармоніює з темно-зеленим. На бурштиновому тарелі вони створюватимуть контраст, що приємно тішитиме очі.
Як же йому пощастило, що в одній з давній книг знайшлися вказівки про вирощування в’юнких плодоносів разом з кількома насінинами. Тепер скрізь витав їхній легкий, витончений аромат. Юний ельф глибоко вдихнув його. Усе просто ідеальне. Неймовірно досконале. Бездоганно досконале. Незрівнянно досконале. Беззаперечно досконале. Абсолютно досконале. Нестерпно досконале. Досконале до нудоти.
Драконяча туша, що надималася й опадала в такт лункому хропінню, заповнювала собою майже всю велетенську залу. Чергування сіруватих і рожевих лусок на його шкурі витворювало складні сплетіння ліній та візерунків. Хвіст дракона був скручений кільцем, наче бухта линви на пристані. Юний ельф пройшов повз дракона до різьблених дерев’яних дверей, які вели з печери надвір, й обережно їх відчинив. Хоч як він старався, двері все-таки заскрипіли, але дракон і вухом не повів.