— Доброго ранку, дорогі мої дітки, — мовила Тракарна. Страмаццо мляво кивнув.
— Доброго ранку й вам, пані Тракарно та пане Страмаццо, — в один голос відгукнулися діти.
Одна з дівчат не змогла доказати до кінця останню фразу, невчасно розкашлявшись. Тракарна на мить суворо насупила чоло — і мала відразу здушила в собі напад кашлю.
— Ось засвітав ще один чудесний день, у який ви зможете втішатися добротою, великодушністю, щедрістю й ласкою вашого доброчинця. Нашого доброчинця. Того, хто дбає про всіх нас. Того, хто захищає нас. Кого ми всі любимо?..
— Суддю-управителя Даліґара та суміжних земель, — хором відповіли діти. Одна з дівчат знову затнулася на останньому слові, бо на неї знову напав кашель. Вона стояла в Робі просто за спиною, але та не наважилася озирнутися й поглянути, хто це. У докладному й деталізованому переліку провин, за які карала Тракарна, роззиратися на різні боки під час «ранкової бесіди» розцінювалося як «неуважність» і тягнуло за собою кару — від одного до шести ляпасів, залежно від обставин. Робі здалося, що кашляла її подруга Йомір, але вона не була в цьому впевнена.
— Ми всі… — знову завела Тракарна.
— Дуже вдячні, — підхопили діти.
— Нашому улюбленому…
— Судді-управителю Даліґара, нашої батьківщини, єдиної цінності, заради якої варто жити й умирати…
Насамперед умирати: це й простіше, і звучить правдоподібніше. Щоб вижити в цьому графстві, треба було з кожним днем дедалі більше сприту й удачі.
Тут Тракарну знову перервав дитячий кашель. Тепер Робі була певна: кашляє саме Йомір.
— Якби не він, ви були б… — роздратовано продовжила Тракарна.
Робі знову подумала про тата й маму: якби не Суддя-управитель Даліґара та суміжних земель, батьки були б ще живі, а вона мирно спала б удома під вовняною ковдрою, а тоді прокинулася й з’їла на сніданок хліба з медом та молоком, яблуко, а може, навіть трохи сиру.
— Нещасними та знедоленими, — відповів хор, — дітьми батьків-злидарів.
Щасливими й ситими, подумала Робі. І вона, і Йомір, і всі ті діти, чиї батьки померли від нужди. Поки не з’явився Суддя-управитель Даліґара та суміжних земель, щоб завести тут новий лад згідно зі своїми дивними уявленнями про Справедливість і Любов до Батьківщини, важко було навіть уявити собі голод у краї, де фруктові сади чергувалися з виноградниками й де худоби на луках було не менше, ніж квітів. Навіть за Великих Дощів, у ті похмурі, темні роки, у графстві не бувало голоду. А тепер голод — річ зовсім звичайна, повсякденність, правило. Щоліта сотні возів із зерном та садовиною вирушають із сіл до міста Даліґара, де цим добром, напевно, вимощують вулиці, бо з’їсти стільки всього просто неможливо.
Якби не Суддя, вони не були б тепер сиротами. Якби не Суддя, то в цьому світі люди б жили й умирали задля власних дітей.
— Або навіть гірше, — не вгавала Тракарна.
Тут хор замовк.
— Дітьми батьків-егоїстів, — пролунав одинокий голос Йомір, яка на останньому слові знову розкашлялася.
Робі набрала в груди повітря: тепер її черга для сольного виступу. «Дітьми батьків-егоїстів і укривачів ельфів», — протарабанила вона в надії, що сьогоднішній ранок — один з тих, коли все кінчається швидко. Та надія одразу ж розвіялася. То був один з тих ранків, коли все затягувалося надовго й доводилося вдаватися в деталі. Тракарна наблизилася, і її посмішка стала ще лагіднішою.
— Саме так, — почала пояснювати вона, — твої батьки були…
— Егоїстами, — пробурмотіла Робі, воліючи обмежитися меншим зі злочинів. Щоб її батьки переховували ельфа — це видавалося чимось таким відразливим, що страшно навіть подумати.