— Голосніше, люба, голосніше!
— Е-го-їс-та-ми! — продекламувала Робі.
— А що це значить?
— Це значить, що вони були надто прив’язані до свого багатства.
Робі подумала про їхнє багатство: мамині сушені яблука, татові качки, садок за хатою. Тато й мама починали працювати вдосвіта й закінчували пізно ввечері, і завдяки цьому комора була завжди повна, а на подвір’ї лежала гора капустин. А тоді прийшли вояки.
— Справді, любі мої дітки, — пояснювала Тракарна, тоді як Страмаццо знуджено кивав головою, — це жахлива, просто жахлива річ: не ділитися тим, що маєш, і щосили чіплятися за власне багатство.
Тут Тракарна знову з видимим роздратуванням урвала свою промову. А все тому, що Робі втупилася в її черевички з фіолетового оксамиту, гаптовані золотими нитками, на перехрещеннях яких виблискували маленькі перлинки. Чесно кажучи, важко було стояти, потупивши погляд, і при цьому не дивитися на її черевички, — а той єдиний раз, коли вона спробувала розмовляти із Тракарною, дивлячись не в землю, а в очі співрозмовниці, Робі пам’ятала досі.
— Золочені черевички, до вашого відома, належать не мені, — просичала з холодною люттю Тракарна. — Це атрибут посади чиновника графства Даліґар, яку обіймає моя скромна й смиренна особа, — пояснила вона, карбуючи кожен склад, як це роблять, коли говорять до розумово відсталих.
Тракарна зітхнула й окинула поглядом шерег дітей. Робі теж крадькома роззирнулася, і видовище виявилося таким собі. Діти були босі, одягнуті в мішковину брудно-сірого кольору, з немитим, нечесаним волоссям, яке спадало на замурзані, худі обличчя. Одного разу Робі заплела Йомір косички, але це було потрактовано як «легковажна та зухвала поведінка»: обидві дістали по годині додаткової роботи й залишилися без вечері.
Йомір знову закашлялася, і Тракарна подивилася на неї сумним поглядом, наче показуючи, якого болю завдає їй ця безвідповідальна невдячність.
— Сьогодні ти вже не вперше мене перебиваєш, Йомір, — лагідно сказала вона, підходячи до дівчини.
Йомір спробувала перестати кашляти й замалим не задихнулася.
— Сьогодні залишишся без сніданку, — додала Тракарна, розчаровано зітхаючи.
А тоді розвернулася й наказала двом старшим хлопцям, Крешо та Морону, видати кожному по яблуку та по черпаку каші. Порцію Йомір вони могли розділити між собою. Крешо та Морон переможно переглянулися. А тоді, додала Тракарна, вони мають відвести дітей на луки, щоб докосити сіно, а також зібрати трохи дров. Йомір ледве дотерпіла, поки Гієни вийдуть за двері, а тоді розплакалася. Діти висипали надвір і вишикувалися по сніданок — усі, крім Робі, що лишилася на місці, та Йомір, яка тихо хлипала, зіщулившись у кутку спальні.
Робі згадала про яйце, яке було вже в неї в шлунку. На сьогодні голод переможено.
Вона поглянула на Йомір, на її відчай, на рученята, якими та затулила обличчя.
Інші діти вийшли на залите сонцем подвір’я, тоді як Робі лишилася всередині, у півтемряві. Вона дістала з потайної кишені перепелине яйце, обчистила від землі, а тоді підійшла до Йомір і поклала його їй до рук.
— Тільки не відразу переставай плакати! — порадила Робі. — І шкаралупу теж з’їж, щоб не валялася тут навколо.
А тоді пішла й стала в кінець черги, чекаючи на своє яблуко. Воно виявилося зморщеним і підгнилим, та й каші було менше, ніж зазвичай, але снідаючи, вона чула, як плач Йомір стає дедалі більш робленим, замалим не перетворюючись на сміх. День удався на славу.
Розділ четвертий
Дракон зажадав, щоб йому перечитали від самого початку історію про принцесу з бобового поля, — дарма, що мав би вже знати її напам’ять. Під час великої повені батьки загубили новонароджену принцесу на бобовому полі, де її знайшла та виростила зла селянка, і потім, коли королева зустріла свою дочку, то навіть не впізнала її. Тут ельф робив паузу, щоб дати драконові змогу виплакати всі сльози, а тоді читав далі. У момент, коли принцеса, яка вважала себе звичайною вбогою дівчиною, заявляла лихому принцові, що той може залишити собі все своє багатство, — наставала ще одна пауза, під час якої дракон зрошував сльозами килим з рожевих пелюсток, яким була встелена долівка зали. Кінцівка історії викликала в дракона справжню зливу емоцій: принцеса з бобового поля та її мати-королева кидаються одна одній в обійми. Тут уже сльози лилися так рясно, що не тільки встелена пелюстками підлога, а й метелики були мокрі, як після дощу. Кінець. Тиша.