Хоча хтозна, може, про це була мова на тих сторінках, які знищила цвіль?
Розділ п’ятий
Із самого ранку вони збирали виноград: найкраща робота у світі. Ніякий, навіть найпильніший наглядач не здатний перерахувати всі грона на галузці й усі виноградинки в гроні. Щоправда, під час роботи треба було безперервно співати, доводячи цим самим, що в роті в тебе пусто, та коли в хорі раптом забракне одного-другого голосу, зауважити це неможливо. Над виноградником лунало безупинне:
Діти навчилися їсти по черзі — це робив той із них, хто був найдалі від Тракарни, яка безупинно ходила між рядами, у той час як Страмаццо хропів унизу, коло підніжжя засадженого виноградом пагорба, у затінку фігового дерева. Коли він спав, рот у нього розтулявся й по сивуватій бороді стікала слина, — але й тоді він, сплячий, мав менш дурнуватий вигляд, аніж коли не спав.
Крешо та Морон теж не становили небезпеки: вони були надто зайняті тим самим — старалися за кожної нагоди вкинути щось до рота.
Над рядами виноградних кущів сяяло сонце. Літо було сухе, без дощів, тож і виноград удався пречудовий. Удалині, над верхівками Темних гір, уже виблискував перший сніг. Казали, що по той бік Темних гір є море — щось наче річка без берегів, яка розливається на всі боки аж до обрію, що відокремлює її від неба. Робі згадала свого батька, який завжди казав, що рано чи пізно повезе її подивитися на море, бо дух свободи пориває його туди, де лінію обрію, цю межу між небом і світом, ніщо більше не може перервати.
Йомір була поруч із Робі. З веселим, майже щасливим виразом на обличчі, у проміжках між поїданням виноградин, вона щодуху горлала:
А тоді зненацька вона немов закам’яніла, затулила рота руками, впустивши додолу виноградне ґроно. На її обличчі змінялися, одне за одним, невимовне здивування, невимовна радість, невимовне горе, невимовний страх і жах. Робі озирнулася й подивилися в той бік, куди був спрямований погляд Йомір, — і побачила, як між рядами винограду крадеться чиясь тінь. Вона вмить збагнула: хтось із батьків Йомір, а може, й обоє разом, прийшли по свою дочку, і дівчинка тепер страшенно боялася, що Тракарна, Страмаццо чи хтось із покинутих дітей помітить це.
У Сирітський дім приймали як справжніх сиріт, тобто дітей, чиї батьки померли, так і покинутих, тобто тих, чиї батьки живуть десь своїм життям, лишивши нащадків під опікою Гієн.
А відтак у притулку існували два супротивні, ба навіть ворожі угруповання. Покинуті назавжди призвичаїлись до своєї покинутості. Відмалку живши — і виживши — серед нужди та злоби, вони, так би мовити, уже пройшли певний добір і всотали в себе цю нужду та злобу, трактуючи їх як ключові складники власної особистості та й життя загалом. Звідси — їхня неминуча зневага й навіть ненависть до всіх, хто плекав у пам’яті будь-які спогади про батьківську ніжність або життя в достатку. Покинуті жили із Тракарною та Страмаццо, відколи пам’ятали себе, і ті ставилися до них навіть з якоюсь доброзичливістю, звісно, у тих межах, у яких до Гієн узагалі застосовне слово «доброзичливість». Самим своїм існуванням покинуті доводили, що під опікою Гієн цілком можна якось існувати. Вони були, у певному сенсі, красою й гордістю Сирітського дому.
Покинутим присвічувала, мов провідна зоря, одна й та сама мрія, про яку вони нікому не розповідали: що одного дня хтось таки по них прийде — якийсь король або королева постукає у двері Сирітського дому в пошуках своєї дитини. Може, вона загубилася під час землетрусу, а може, разом із кошиком-колискою її віднесло водою під час повені, а може, її викрали орки, тролі, ельфи, вовкулаки абощо — і так вона жила, не знаючи, хто вона й звідки.
Та день за днем у двері притулку не стукала жодна жива душа. Власне, у притулку не було навіть дверей, у які король, королева чи хтось іще могли б постукати й запитати, чи не тут, бува, їхня дорога дитина. Була тільки овеча шкура, яка відслонялася виключно для того, щоб досередини могли зайти Гієни або, вряди-годи, якісь «тимчасові опікуни», що приходили по дешеву робочу силу й домовлялися із Тракарною про ціну. Страмаццо в цей час сидів під вербою, хтось із найменших дітей обмахував його віялом, проганяючи мух та спеку, а на його знудженому довгастому обличчі застиг вираз тупої недоумкуватості.