Утім, чого тільки в житті не буває. Десь у глибинах підсвідомості всі покинуті, навіть найстарші, вже цілковито позбавлені будь-якої наївності чи віри в краще, плекали надію на те, що одного дня оту овечу шкуру, що завішувала вхід, відслонить якийсь король чи королева, що приїхали сюди каретою, навантаженою смачними наїдками.
Натомість справжні сироти потрапляли в Сирітський дім, під опіку Гієн, без відповідного приготування або, точніше, із приготуванням цілковито невідповідним — зі своїми спогадами й тугою за минулим. До того ж, одним з головних завдань Гієн було викорінити з дитячих умів будь-яке почуття прив’язаності чи любові, за винятком любові до Даліґара.
Та річ була не тільки в цьому. Будь-яка людська істота, навіть найзіпсованіша — ба, насамперед найзіпсованіша — має несамовите бажання, щоб її любили або принаймні не дуже сильно ненавиділи. А в сповненому відчаю, затурканому погляді дітей, що замість батька й матері мали тепер Гієн, а замість хліба із сиром — кукурудзяну бовтанку із хробаками, під страхом та голодом, спустошеністю й приниженням, ховалася ненависть.
Часто їхні батьки відійшли на той світ не через злидні, голод і пошесті, хоч і цього не бракувало, а через безпосереднє втручання Судді-управителя, який ніколи не скупився для свого народу на благотворну науку у вигляді шибениць. Це підсичувало ту ненависть, яка жевріла в поглядах дітей-сиріт, але з іншого боку, збільшувалося й злорадство Гієн, які мали додатковий привід вигадувати для сиріт різні покарання, зменшувати їхню пайку й додавати їм роботи.
Безпосереднє втручання Судді в дитячі долі могло полягати як у засудженні батьків до шибениці, так і в їхньому вигнанні за межі країни. Дітей, що вважалися за власність графства, вигнанці були зобов’язані здати до притулку.
Саме так і сталося з батьками Йомір, і якщо тепер вони повернулися, щоб спробувати забрати свою дочку, то цим самим готувалися скоїти тяжкий злочин викрадення малолітнього, за який їм загрожувала кара смерті.
Неначе воєначальник, що обдумує стратегію майбутнього бою, Робі вмить визначила місцезнаходження Тракарни та найнебезпечніших представників партії покинутих, насамперед Крешо та Морона, але також і Калі, дівчини без одного пальця, що ненавиділа Йомір всією душею. Крешо та Морон були далеко, на другому кінці виноградника. Тракарна була десь посередині між Робі, Йомір і тінню в кущах, але вона саме обернулася в інший бік і дивилася на горішню частину пагорба, де хтось із хлопців упав і, здається, поранився, але найгірше — перекинув при цьому кошика з виноградом. Небезпеку становила Каля, яка стояла лише за кілька кроків від отієї тіні. На щастя, її увагу теж відволікла халепа, що сталася із хлопцем нагорі, та прокльони, якими осипала його Тракарна. Та це було ненадовго. Робі гарячково намагалася щось придумати, а тоді, наче божевільна, метнулася в бік, протилежний від тіні в кущах.
— Змія, рятуйте, змія! — заволала вона на всю горлянку.
— Ану припини й вертайся до праці, дурне дівчисько! — закричала навздогін Тракарна. — Це просто якийсь вуж.
Та було вже пізно: паніка поширилася по всьому винограднику — а може, це була просто нагода, щоб перестати співати й з’їсти трохи більше винограду. Скрізь лунали перелякані зойки, діти розбігалися навсібіч, наштовхуючись одне на одного. Робі й далі мчала вперед, удаючи смертельний переляк, розмахуючи руками й видаючи пронизливі крики. Раптом вона — уже не вдавано, а по-справжньому — перечепилася за кореневище й з усієї сили врізалася в здоровенний круглий кіш, у який діти зсипали виноград зі своїх кошиків. Кіш кілька разів хитнувся туди-сюди, а тоді остаточно втратив рівновагу і, повалившись набік, покотився вниз по схилу. Трохи винограду по дорозі висипалося, але не весь: більша частина лишилася всередині. І коли кіш, підстрибнувши наостанок на якомусь камені, приземлився простісінько Страмаццо на голову, він був іще майже повний. Здійнявся страшенний шарварок. (Скрізь стояв несамовитий крик. Тракарна кинулася визволяти свого чоловіка, але кіш був зроблений, здавалося, саме під мірку Страмаццо, який, пробивши головою дно, добряче застряг у ньому. Крешо і Морон поспішили йому на допомогу, тільки додаючи цій сцені комічності: вони вдвох тягли кіш в один бік, Тракарна — в інший, а всередині стирчав Страмаццо, щось волаючи й бризкаючи на всі боки виноградним соком. Хтось у винограднику не зміг стримати сміху. Краєм ока Робі побачила, як Йомір зникла в кущах винограду разом з тією тінню, що чекала на неї.
Вона втекла.
Тепер клопіт був уже не з Йомір, а з нею самою. Робі спробувала придумати ще щось, аби виплутатися з халепи, але марно: у голові не крутилася жодна рятівна думка, — і поверхня її розуму була рівна й порожня, наче ставок за домом після того, як усі качки відлетіли у вирій.