Дракон летів. Він повиснув над ельфом із широко розпростертими крилами. «Що ж, принаймні літати я його навчив», — подумав ельф.
Він вирішив не плекати марних надій.
«Ерброу просто летить услід за мною, — подумав Йорш. — Просто наслідує мій політ. Зараз він зробить оте своє „уі-і-і-і-і-і-і“ — і замість розбитися об каміння, я згорю живцем».
А тоді його погляд зустрівся з поглядом Ерброу. Тисяча шістсот фунтів рішучості. Тисяча шістсот фунтів упевненості. Малий летів, щоб урятувати його. Упавши, він боляче вдарився. Зрозумів, що падати боляче. І тепер не хотів, щоб ельф теж упав. І він щосили старався перехопити його в польоті. Ось дракон уже порівнявся з ельфом. Йорш заплющив очі й затамував подих, чекаючи, коли в нього ввіп’ються, роздираючи шкіру, драконячі пазурі. Може, дракон урятує його від падіння тільки для того, щоб він помер, простромлений гострими кігтями.
Тисяча шістсот фунтів розуму.
Він відчув, як драконячі лапи рвучко зупинили його падіння. Ерброу впіймав його за зап’ястки, обхопивши кожну руку двома кігтями задніх лап. Його хватка була водночас твердою, сильною й… ніжною. Лапи Ерброу залишалися м’якими, як у дитинчат будь-якої тварини. Пазурі не завдали ельфові жодної подряпини. Драконів мозок досягнув зрілості й запрацював на повну!
Драконятко різко здійнялося вгору, а тоді попрямувало до пагорбів за Темними горами. Коли вони трохи знизилися, ельф побачив чудовий краєвид, де виноградники перемежовувалися з яблуневими садами. Йорш зібрався із силами й задер ноги високо над головою, так наче хотів зробити підйом з переворотом; Ерброу зрозумів цей маневр і нахилив одне плече, а коли ельф закинув ноги йому на спину, відпустив його зап’ястки. Так ельф опинився верхи на драконі. Вони були наче двоє акробатів, що роками виробляли злагодженість рухів. Йорш розгледів унизу, між рядами виноградної лози, дрібнесенькі фігурки, що розбігалися в різні боки.
— Летімо геть звідси, — крикнув він.
Ерброу зробив ще один віраж — і попрямував по той бік Темних гір, до моря. Перелітаючи гори, вони то підносилися високо, аж понад хмари, то опускалися так низько, що мало не черкали по верхівках високих гірських модрин. Згори Йорш побачив, що бібліотека тепер цілковито відрізана від світу. Два обширні зсуви ґрунту, що сталися, напевно, позаминулої весни, коли одночасно з відлигою почалися сильні зливи, зруйнували й сходи, якими він піднявся був від річки разом з Монсером та Сайрою, і шлях, яким чоловік та жінка пішли геть. Тепер бібліотеки міг дістатися тільки той, хто має крила. А тоді — ген за долиною, попід хмарами — він побачив небокрай, який раз у раз перетинали тільки чайки. Відчув, як вітер розвіває його волосся. Шум моря зливався у вухах зі свистом вітру та квилінням чайок.
Спина дракона була наче створена для того, щоб літати на ньому верхи. Між двома основними крилами дракон мав ще два маленькі внутрішні крила, укриті м’якою теплою шерстю. Дракон відчув, що ельф тремтить від холоду, і прикрив його цими двома крильцями. То було найзатишніше місце, яке тільки можна собі уявити.
Тим часом унизу перед ними відкривалася долина в усій її красі. Ерброу безстрашно падав униз, торкаючись верхівок дерев, а тоді знову злітав понад хмари, спускався аж до самісінької землі — а тоді знову шугав у небо.
У повітрі розносилося драконяче ричання, низьке й басовите, — зовсім не схоже на колишнє «уі-і-і-і», — а з пащі Ерброу хмарою вивергалося полум’я. Проте дракон пролітав крізь власне полум’я так швидко, що ельф навіть не відчував його — як не відчуваєш полум’я свічки, коли швидко проведеш по ньому пальцем.
З кожним риком небо спалахувало полум’ям і золотистою загравою, а тоді вмить повертало собі колишню ясність і блакить. Дракон спустився вниз до морської поверхні й злегка черкнув по воді. Йорш відчув на обличчі й волоссі солону морську піну. Навколо нього наввипередки котилися хвилі й кружляли чайки. Лінію небокраю не розривало більше ніщо.
Йорш подумав, що все життя, напевно, ділиться на до і після. До і після того моменту, коли ти вперше торкнувся морських хвиль. Життя, у якому не було цієї миті, мабуть, не зовсім повноцінне.
Ерброу зімкнув навколо ельфа маленькі внутрішні крила, щоб захистити й зігріти його, а тоді пірнув у воду. Йорш знову уявив собі, що він риба, і насолоджувався зануренням у солоні хвилі. У воді вони перестріли зграйку дельфінів, які зачудовано спостерігали за ними. Серед них була й дельфіниха з малим дельфінятком, і Йоршеве серце на мить наповнилося тугою за власним утраченим дитинством, — але тут Ерброу знову здійнявся догори, у небо, де кружляли чайки, і туга розчинилася в крапельках піни, які вони лишили за собою далеко внизу.