Дракон знову заричав — то був низький, гучний звук, схожий на мисливський ріг. Цього разу ричання було вже без полум’я.
Йорш засміявся. Він знайшов те, що так довго шукав! Щоб загасити драконяче полум’я, можна обійтися без наперстянки, аконіта й арніки, — досить самої тільки морської води.
А далі він уже сміявся, не перестаючи, бо це і є щастя — ширяти високо в небо, тоді вдалину до обрію, тоді знову в небо, коли волосся розвівається на вітрі, навколо кружляють чайки, а внизу з води на тебе дивиться маленьке дельфінятко, весело перекидаючись на хвилях і запрошуючи до гри. Він не переставав сміятися, бо тепер його самотність наче випарувалася — а це ще більше щастя, ніж політ у небі. Поруч із ним (а точніше, під ним) тепер — його друг, його справжній брат, великий і сильний.
Цим своїм спільним польотом вони з Ерброу розірвали те коло, у якому обоє були замкнуті — коло смутку й самотності.
Ельф нахилився до дракона й обняв його. Він занурив лице в смарагдову шерсть і якусь мить лежав так нерухомо. Дракон радісно заричав — і золоте полум’я прорізало вечірнє небо, наче довгий світляний меч.
Сонце сідало все нижче й нижче, а тоді й зовсім сховалося за обрієм. Небо всіяли зорі. Єдина суша, яку було видно, — це крихітний острівець з величезною дикою черешнею. Обрій являв собою досконале коло, нерозривну лінію зустрічі моря з небом.
Розділ сьомий
Робі лежала горілиць на сонці, а час плинув повз неї, наче вода повз камінь.
Відтоді, як небо наповнилося зеленню драконячих крил, вони більше ні дня не працювали. Ніхто й не пробував шукати Йомір. Годували їх теж трохи краще, а Робі навіть не покарали за перекинутий кіш. Сталося неймовірне. Правду кажучи, відтоді минуло всього кілька днів, але спогади про те, що відбулося, уже так переплуталися, перекрутилися й перемішалися з пізнішими домислами, що до правди стало майже неможливо докопатися.
Загальновизнаною стала версія про те, що дракон, який зрештою зник у небі, викрав і забрав із собою бідолашну Йомір, і що решту дітей урятував своєю доблестю пан Страмаццо, який, героїчно проливаючи кров, зрештою прогнав дракона геть. Найсмішніше було в тому — звісно, якщо вам не бракує почуття гумору — що вже після третього повторювання в цю версію починали справді вірити. Правда розчинилася й зникла, як зникає в землі сік з розчавленого винограду. Так чи сяк, Робі ніхто не карав. Ба більше, у деяких версіях цієї історії саме вона фігурувала як та, що першою забила на сполох, тобто була якщо не головним героєм, то принаймні однією з дійових осіб. І тепер за кілька кроків від неї Тракарна, спершись на паркан, розповідала посланцеві з Даліґара: «…і тоді ота дівчинка, Робі, здійняла тривогу. Вона із препаскудної сім’ї. Її батьки — то була справжня наволоч, — зітхнула Тракарна, — але на щастя, правосуддя вчасно ними зацікавилося. А от Робі, завдяки тим моральним принципам, що ми прищеплюємо дітям, показала себе із кращого боку. Звісно, нею керували не тільки принципи, а й страх перед драконом, — Тракарна хихикнула, — але хай там як, завдяки нашому благотворному впливу вона вчинила правильно. А тоді, якби ви тільки бачили… — голос Тракарни сповнився зворушення, на вустах заграла посмішка, а очі були замріяно задивлені в порожнечу. — Страмаццо скочив на ноги, схопив велетенський кіш, повний винограду і, потрясаючи ним, наче щитом…»
Отже, Робі нема за що карати, Йомір тепер офіційно вважається загиблою, і ніхто не пускатиме за нею собак-нишпорок, а Страмаццо вдостоївся нагороди, та ще й не однієї, а відразу чотирьох: за мужність перед лицем ворога; за лицарську шляхетність щодо дітей, яких він урятував від страшної бестії, хай навіть вони цього й не заслуговували; за презирство до небезпеки й за щиросердечне прагнення прославити Даліґар, бо ж, стаючи на герць із драконом…
«…Страмаццо закричав: „За Даліґар! За нашого Суддю-управителя!“ — і помчав на дракона. З таким-от бойовим гаслом на вустах та з кошем винограду в руках мій чоловік кинувся на це страховисько, як справжній герой… — тут Тракарна аж схлипнула від зворушення. — Дракон перелякався й дременув навтьоки, розкривши свої велетенські крила й усе ще стискаючи в зубах рештки нещасної Йомір…»
Робі була рада, що Йомір тепер вільна й у колі родини, але водночас дуже потерпала від її відсутності. Як би вона хотіла зараз із кимось поговорити, пригадати все, що сталося, спробувати зрозуміти…