У небі з’явився справжнісінький дракон. Зелений, як у її сні. Значить, дракони не зникли, і її сон — не просто фантазія. Дракон надлетів з півдня, і проти сонця важко було щось розгледіти, але Робі побачила-таки людську фігурку, яку дракон тримав у своїх лапах. Це могла бути якась його жертва, — але ні, просто в Робі на очах фігурка, що так небезпечно висіла над порожнечею, підтягнулася, зробила наче півпереворот і вмостилася просто в дракона на спині. За мить ця фігурка, що на тлі яскравого полуденного сонця видавалася чорною-чорною, розкинула руки в сторони, немовби обіймаючи цілий світ. То було останнє, що Робі змогла побачити більш-менш виразно, бо потім дракон розвернувся в бік Темних гір і швидко зник удалині.
Отже, дракон існує й хтось на ньому літає.
Принц? Хто, як не він? Робі немовби роздвоїлася. Одна половинка була переконана, що її сон — правдивий, що дракон прилетів до неї й урятував самою своєю присутністю. І тепер він повернеться, щоб забрати її геть. Дівчину переповнювало щастя.
Натомість друга половинка слушно доводила, що в цьому немає ніякого сенсу: вона-бо аж ніяк не принцеса й узагалі не має із принцесами нічого спільного. Просто виявилося, що на світі ще є дракони — та й по всьому.
Так, але цей дракон з невідомим вершником на спині геть випадково прилетів саме тоді, коли вона була у відчаї й небезпеці — і своєю появою врятував її. І зовсім випадково він був точнісінько такий самий, як і той дракон, що снився їй щоночі відтоді, як вона втратила своїх батьків. Невже все це просто збіг?
Була ще одна думка, що не йшла їй з голови. Ця думка була наче той хробачок, отруйний і огидний, який сидить усередині вишеньки, здавалося б, такої гарної, а насправді — зіпсутої зсередини. Може, те, що казали Тракарна зі Страмаццо — це таки правда. Може, це не наклеп, не брехня. Може, вона не така вже й проста дівчина. Може, це правда, і її батьки були… погані. І вони… Робі бридко було навіть подумки промовити ці слова… Може, вони справді допомагали ельфам. Це жахливо, цього просто не може бути. Її мама й тато були хороші й добрі. Просто немислимо, щоб вони спромоглися на такий потворний учинок, як переховування ельфа, до того ж за гроші. У цьому їх звинувачували: що вони допомагали ельфу-втікачу в обмін на золоті монети, за які потім придбали дім, поле, корову, коня, овець, курей і садок. Той, хто захищав ельфів, цілком міг злигатися також із драконами. Той, кого вони захистили, — не просто якийсь там ельф, а той самий ельф, що нажахав цілий Даліґар за рік до її народження. Тоді тільки Суддя-управитель зумів урятувати місто від його несамовитої люті. Ця кровожерна бестія не вгамувалася 6, поки не перебила всіх вояків, усіх жінок та дітей, ба навіть собак і курей, — якби не мужність і відвага Судді-управителя, що зупинив її.
Утім, подробиць того, що там сталося, ніхто не знав. Та й загалом ця історія викликала в Робі певні сумніви. За все своє життя вона ще не зустріла нікого, чиї батьки загинули б від рук того жахливого даліґарського ельфа, хоча всі сироти графства — тут, поруч із нею.
Зрештою, якщо ельф такий могутній, що на сам звук його імені вся даліґарська варта порозбігалася, хто куди, то як зумів Суддя-управитель його здолати? Може, так само, як Страмаццо здолав дракона? Робі хихикнула. Вона знову повеселіла. А може, усе це неправда: і що дракони злі, і що ельфи підступні та лихі? Може, це все така сама вигадка, як і героїчна битва при виноградному пагорбі?
— То був героїчний бій, просто ге-ро-їч-ний, — не вгавала Тракарна. — Він був увесь у крові, як-ото чавильники винограду — у виноградному соці.
Може, дракони насправді добрі, і цей дракон прилетів по неї? Робі заплющила очі. Голод і сум зненацька щезли, і під її повіками знову зринув той самий образ: дракон був так близько, що його крила заповнили собою геть усе. Робі могла розгледіти навіть завитки золотистої шерсті, що чергувалися зі смарагдовими лусками.
Навіть із заплющеними очима вона відчула чиюсь присутність. Оте відчуття, коли на тебе хтось дивиться, не сплутаєш ні з чим. Робі розплющила очі — і побачила просто перед собою Калю, що сиділа коло неї навпочіпки й розглядала її так, як розглядають мурашник з рудими мурахами: із сумішшю відрази й страху. За нею на відстані кількох кроків стояли Крешо та Морон, схрестивши руки на грудях.
Робі одразу збагнула, що опинилася в халепі. Вона підвелася й поглянула на трьох гостей.
— Куди поділася Йомір? — просичала Каля. Вона була низенька, з русявим волоссям, яке спадало їй на обличчя, тільки підкреслюючи його лютий вираз. Без двох дужих хлопців за плечима вона не посміла б і підступити до Робі, але тепер відчувала, що сила на її боці.