— Її зжер дракон, чи ти забула? — спокійно відповіла Робі.
— Не-прав-да, — заявила Каля, карбуючи кожний склад. — Ти щось знаєш. Дракон з’явився якраз тоді, коли треба. — Вона подивилася на Робі знизу вгору. — Твої батьки свого часу зналися з ельфами, — єхидно додала вона. — А де ельфи — там і дракони.
— Гаразд, ходімо до Тракарни, запитаємо її, чи це все правда, що вона розповідає, а чи, може, вона щось вигадує, — запропонувала Робі ще спокійніше. Навіть повернулася в бік паркана, так наче справді збиралася йти до Тракарни. Крешо та Морон якусь мить дивилися на неї, а тоді знизали плечима і, кинувши на неї ще один косий і лютий погляд, подалися геть. Лишилася тільки Каля.
— …дракон завив від страху, а в зубах у нього видно було відкушену руку бідолашної дівчинки… — Тракарна ніяк не могла зупинитися.
— Неправда, — зі злістю й ненавистю повторила Каля. В очах у неї стояли сльози. Ба більше, у них проглядалася вся образа світу. Хтось важив своїм життям, щоб знов обійняти Йомір, свою дочку. Але ніхто не прийшов по Калю.
Робі довго дивилася на неї. А тоді сказала явну дурницю.
— Раніше чи пізніше хтось прийде й по тебе, — ці слова мимоволі зірвалися їй з язика — і дівчина аж жахнулася, коли сама почула, що говорить. Це безглуздо й навіть жорстоко, бо не мати жодних надій — це незрівнянно краще, ніж сподіватися, а тоді бачити, як твої прагнення розсипаються на порох. Та Робі просто не могла цього не сказати. Вона поглянула на Калине лице, заховане за брудними русявими патлами, і на її очі, сповнені люті та відчаю. І знову з вуст, неначе самі собою, зірвалися обнадійливі слова.
— Рано чи пізно хтось забере тебе звідси, — підтвердила вона.
Калине лице було дуже замурзане, та все ж стало помітно, що дівчина зблідла. Її очі розширилися. Вона затисла рот руками, щоб здушити крик — а може, стогін. На лівій руці в неї бракувало великого пальця — найважливішого з усіх. Зненацька в голові Робі, за її заплющеними повіками, зродився образ Калиної руки з усіма п’ятьма пальцями на місці. Вона до крові закусила язика, щоб не сказати, що й рука її може знову стати нормальною, бо це було б уже, справді, надто безглуздо й надто жорстоко.
— Ти ж відьма, правда? — пошепки запитала Каля. — У тебе вся сім’я була відьмацька? Тому ви дружили з ельфами? Але… послухай-но… ти ж знаєш усю правду, так?… Так?
Робі нічого на це не відповіла.
— Страмаццо був увесь у крові та грязюці. О, це треба було бачити — кров і грязюка… — правила своєї Тракарна. Та зненацька її розповідь обірвав здавлений крик. Над їхніми головами знову повис дракон зі смарагдовими крилами, велетенський, прекрасний і загрозливий. А на спині в нього видніла крихітна біла фігурка. Навколо здійнявся нажаханий лемент. Усі перелякано кинулися врозтіч. Забувши про недавні героїчні подвиги, Страмаццо перервав своє бундючне хропіння, і з неймовірною швидкістю дременув до найближчого сараю. Посланець із Даліґара, що мав вручити йому чотири почесні нагороди, був надто заклопотаний утечею в протилежному напрямку, щоб помітити якусь невідповідність у поведінці Страмаццо. Тракарна теж побігла в той самий сарай, але дорогою перечепилася об одного з малюків, і її блакитна, гаптована сріблом сукня вмить перетворилася на ганчір’я, укрите брудом та соломою.
Крешо та Морон дременули світ за очі, а Робі застигла на місці, дивлячись на дракона. На вустах у неї з’явилася ледь помітна усмішка. Дракон, зробивши чергове коло над притулком, повернув у бік Темних гір і невдовзі зник по той бік гірського пасма. Мабуть, його лігво було десь недалеко. Каля стояла поруч із Робі й не зводила з неї приголомшеного погляду. Вона чомусь теж не втекла. Нарешті Каля відважилася запитати: «Тепер, коли Йомір вже не з нами, можна я спатиму коло тебе?»
— Та звісно, — відповіла Робі, ні на мить не задумуючись.
Розділ восьмий
Головне питання: як?
Малий дракон мирно спав, згорнувшись клубочком і двічі обкрутивши навколо себе хвоста. Надворі завивав вітер — утім, завивав він і всередині печери, бо ж своїм «уі-і-і-і-і» новонароджений Ерброу поступово порозбивав усі бурштинові шибки у вікнах, і тепер Йорш не уявляв, чим їх замінити. Та всередині вітер був усе ж не такий сильний, як зовні, а крім того печеру грів паруючий вулкан. Температура була далека від ідеальної, а проте цілком сумісна із життям напівголого ельфа.
Примостившись на одному зі сталагмітів, наче сова на гілці дерева, Йорш намагався накреслити якийсь план дій.