— Як? Як ти міг? — ледь видушив ельф.
— Запросто. З розмарином, — безтурботно відповів дракон. — Там коло брами якраз росте кущик.
Дракон позіхнув, а тоді заходився чистити зуби, використовуючи як зубочистку стегнову кісточку з’їденого глухаря.
— Ну, гаразд, — мовив дракон. — Коли рушаємо?
— Ми вдвох? — перепитав спантеличено Йорш.
— Ми вдвох, — підтвердив дракон.
Йорш не чекав такого. То була остання річ, якої він міг би сподіватися. Вирушати у світ людей у товаристві дракона? Як? Це було б не дуже… скажімо так… доречно.
— Розумієш, ти будеш там не дуже доречний. Ти, звісно, дуже красивий, я б навіть сказав, величний, але мені треба непомітно обертатися серед людей, які й так уже бояться ельфів, і не варто додатково лякати їх ще й драконом. — Ельф намагався бути ввічливим, щоб, бува, не образити дракона — і променисто всміхнувся йому. — Тепер ти вже вмієш літати й можеш… як ти ото казав? Ширяти скрізь і всюди, досліджувати всесвіт і поліпшувати його своєю присутністю.
— Досліджувати всесвіт самому — нудно, — незворушно заперечив дракон. — Ми будемо обережні. Летітимемо вночі, а вдень я ховатимуся десь у ярах чи серед хащів. Не хвилюйся: ми зробимо так, щоб мене ніхто не помітив. А якщо й помітить, то завжди можна знятися понад хмари й полетіти геть. Зрештою, ти не забув, що і сходи, і дорогу до бібліотеки завалило каменепадом? Ми бачили згори, що там не пройти. І май на увазі, що моя присутність десь поблизу значно зменшить число тих, хто хотів би тебе зарізати, повісити чи зробити з тобою ще щось неприємне.
У Даліґарі Йорш прочитав колись дивне пророцтво, у якому говорилося про нього. Саме звідти варто починати пошуки.
Оте пророцтво — то була його доля, викарбувана на мармурі, щоб вказати шлях. Він не мав ні батька, ні матері. Усе, що лишилося йому від родини, — це дерев’яна дзиґа та спогад про бабусю, що наказала йти й не озиратися. А проте в далекій минувшині був хтось, хто знав і думав про нього, видивляючись обриси майбутнього в орбітах далеких зірок.
Цей хтось увічнив на мармурі слова, що він стане останнім у своєму роді — і водночас не останнім. Він матиме наречену. Можливо. Так він запам’ятав те, що встиг прочитати. Перші рядки закарбувалися йому в пам’яті дуже виразно:
Ці рядки, здавалося, прирікали його на люту самотність. Останній — це значить останній. Той, хто лишається сам-один.
Але в дальшій частині пророцтва був наче проблиск надії.
Утім, що там було далі, він так достеменно й не з’ясував. Здається, там ішлося про те, що він повинен одружитися з дівчиною, у чиєму імені — зоря світанку, з дівчиною, яка була б…
Які — що?
А тоді він знайшов отой дивний підручник із драконознавства, де говорилося про нащадків людей та ельфів, які були авторами дивних історій про підмінених принцес. Може, ельфи й люди можуть одружуватися? Очевидно, такі випадки бували, і з-під пера їхніх нащадків народжувалися романи, такі любі драконам-квочкам. Може, бути останнім ельфом — це ще не вирок вічної самотності?
Може, шлях, який накреслила для нього доля, — це не сліпа вуличка, а стежка, устелена квітами?
Так чи сяк, його шлях закарбований на камені в місті Даліґарі.
Щодо напрямку подорожі довелося влаштувати коротку нараду. Батько Ерброу, чи його дід, бував колись у Даліґарі, але річ у тім, що під час висиджування яйця дракон утрачає просторову орієнтацію — на відміну від історичної пам’яті, яка лишається надзвичайно яскравою. Дракон міг назвати ім’я, прізвище й по батькові, рік народження й число дітей кожного з мулярів, що зводили міські мури, але де лежить сам Даліґар — він не знав. Йорш, правда, мав карту, але вона була дуже приблизною та схематичною: усе, що вдалося з неї з’ясувати, — це те, що Даліґар десь на півдні, а це лишало все-таки надто багато невизначеності.