Робі на мить перестала копати. Вона геть вибилася із сил. Руки в неї пекли, долоні вкрилися пухирями. Крім того, її мучив голод. Копаючи шанці, годі вкрасти що-небудь їстівне. Вона була втомлена й більше не мала сили…
Казали, що дракона поранили. Може, він уже мертвий. Може, він більше ніколи сюди не прилетить. Може, усе пропало. Може, той дракон, який увижався їй стільки разів, — то був просто безглуздий сон. Може, ніхто по неї не прийде й не врятує — ні її, ні інших. Усе й далі буде, як є.
Зненацька посеред болота промайнуло щось, що знову вселило в неї надію та збадьорило дух: то була миша, така велика й груба, яких Робі ще не бачила. Каля теж її помітила. Дівчата перезирнулися: м’ясо. Ціла купа м’яса. Така здоровенна миша — справжній пацюк, ба навіть пацючисько.
Коли Робі привели в Сирітський дім, у неї забрали одяг, взуття й велику вовняну хустку, що зв’язала для неї мама, але одну річ Робі зуміла заховати — пращу. Її зробив для неї тато. Це була звичайна смужка шкіри з розширенням посередині, куди зручно вкладати камінець. Робі зуміла вберегти її під час численних обшуків, підшивши соломинками під спід своєї брудної роби з мішковини.
Страмаццо й Тракарна були на іншому краї довжелезного рову. Крім того, ні Робі, ні Каля того дня ще не використали свого права «вдовольнити тілесні потреби», яке належалося кожному «неповнолітньому працівникові» один раз на день. Відтак двоє дівчат пустилися в погоню за мишею, яка, на щастя для них, вирішила заховатися серед кущів терну й ожини, що відокремлювали луку від узлісся — тут Робі могла непомітно дістати свою пращу, закласти в неї камінчика й стрельнути ним у мишу. Бац! Постріл був точний і влучний. Миша відкинула лапки. Дівчата поспішили назад на своє місце в недокопаному рові. День тягнувся далі, повільно й невблаганно, аж поки ополудні діти-копачі не вишикувалися в чергу, щоб отримати по шість каштанів та пів яблука, які послав їм від своїх щедрот Суддя-управитель Даліґара.
Миша — то була спільна трапеза. Виноград, ожину, горіхи, яйця чи яблука можна було наминати самому, нікому нічого не кажучи. Але мишу, щоб вона стала їстівною, треба обдерти, випатрати й спекти на вогнищі, а це можна було зробити тільки спільно з іншими «дорогими пожильцями» Сирітського дому. Проходячи — немовби просто так — уздовж рову, дівчата порівнялися із Крешо та Мороном і сказали про свою здобич. Їм було до сліз образливо, що мусять це робити, бо ж тепер Крешо й Морон заберуть собі на двох аж половину миші. А другу половину треба поділити на всіх, бо ж готувати мишу доведеться в кошарі, на маленькій жаровні, що слугувала для обігріву, — а значить, кожному дістанеться по маленькому шматочку. Утім, і маленький шматочок — краще, ніж нічого. Навіть це буде для них за свято. Коли прийшла пора роздавати обід, на роздачу став тільки Морон, а Крешо разом з Робі та Калею нишком попрямували до кущів, щоб забрати здобич. Вони взяли із собою порожній мішок з-під каштанів, щоб у ньому пронести контрабандний харч у кошару. Миша не була «крадіжкою» й не потягла б за собою кари, але її все одно відібрали б як те, що «відволікає від праці», та ще й довелося б наслухатися звинувачень у невдячності та дикунстві.
— Як ви могли? — заявила б Тракарна. — Вас у Сирітському домі годують завжди досхочу, тут стільки смачної їжі, а ви!..
— Дикуни, справжні дикуни, — бурчав би Страмаццо, пробудившись від своєї повсякчасної дрімоти. — Діти дикунів з дикунськими звичками… Щастя, що тут є ми, культурні люди, здатні бодай чогось їх навчити…
Та впольованої миші в кущах не було. Точніше, вона там була, але замість лежати, де лежала, із застиглим на мордочці виразом здивування та болю, вона сиділа на руках у якогось незнайомця, що скидався на хмарку з волохатими ногами, убраного в брудну весільну сукню із подолом, задертим і зав’язаним на поясі вузлом. Незнайомець був дуже молодий, ще зовсім хлопчисько, не набагато старший за них. Робі запитала себе: чи виглядав би він трохи менш сміховинно, якби сукня була не така брудна? Утім, проблема полягала навіть не в бруді, а в тому, що від нього страшенно тхнуло пташиним послідом. Навіть їм, що гибіли в старій напіврозваленій кошарі й мали нагоду вмитися хіба тоді, коли доводилося працювати під дощем, відгонило цим смородом. Незнайомець тримав мишу на колінах, гладив її й говорив до неї щось, наче до рідної душі чи найдорожчого приятеля. Миша дивилася на нього із зачудуванням, злегка помахуючи хвостиком. Очевидно, Робі не вбила її на смерть, а тільки оглушила, і тепер сморід, що йшов від брудної сукні, привів тваринку до тями. Незнайомець і миша ще якусь мить дивилися одне на одного поглядом, сповненим ніжності, а тоді миша зіслизнула з його колін на землю й неквапом попрямувала в густі зарості терну. За два роки життя поруч зі Страмаццо Робі ще не бачила картини, яка дорівнялася б до цієї своєю дурнуватістю: якийсь чудило, одягнутий у брудну весільну сукню, що нестерпно смердить пташиним послідом, пестить недобиту мишу, наче рідну дитину.