Дитина? Крешо зиркнув на Робі тим особливим поглядом, яким дивляться на неповносправних, і Робі відчула, як ненависть до незнайомця переповнює її по вінця.
— Моє шанування, ласкава пані. Прошу, скажи мені, що сталося з вашим милим селом і з якої причини та навіщо ти тепер перебуваєш тут.
На слова «ласкава пані» Робі рвучко озирнулася, подумавши, що просто в неї за спиною стоїть «пані Тракарна». Коли ж вона побачила, що позаду нікого нема, а значить, незнайомець звертається саме до неї, злість і досада на цього дурного паяца, який позбавив їх надії на вечерю, а тепер глузує та знущається, переповнила й так невелику чашу її терпіння. Вона схилилася, взяла першу-ліпшу гілляку й рішуче пригрозила нею незнайомцеві:
— Я менша за тебе, але б’ю сильніше, — заявила вона. — Не смій її торкатися, — додала, кивком показуючи на Калю, але не відводячи очей від прибульця.
Незнайомець не на жарт розгубився. Він усе ще тремтів і важко дихав, не в змозі підвестися на ноги, а Робі загрозливо нависала над ним з гіллякою в руці.
— Пробачте, ласкава пані. Якщо я й порушив якісь звичаї ввічливості, то це не навмисне!.. Емм… Ваша висок… ні? При-дур… теж ні.
Вираз на обличчі Робі став іще загрозливіший, а її руки ще дужче стисли гілляку. Тим часом незнайомець з виглядом того, хто зненацька згадав про щось дуже важливе, відкрив торбинку із синього гаптованого оксамиту, яку ніс через плече, і дістав звідти дерев’яного кораблика та маленьку ляльку-мотанку. Волосся в ляльки було з овечої вовни, фарбованої горіховою шкаралупою, — таке саме чорне й густе, як у Робі.
— Це твоє, правда? — мовив незнайомець, простягаючи Робі обидві іграшки. — Я знайшов їх в Арстріді й узяв, щоб віддати тобі.
Цього разу в погляді, яким подивився на неї Крешо, виразно проглядалося насмішкувате співчуття. Робі хотілося, щоб цей незнайомець щез, провалився крізь землю, потонув у болоті, щоб прилетів дракон і забрав його геть, — але з іншого боку, коли вона дивилася на свій кораблик та свою ляльку, то не могла стримати бажання бодай торкнутися їх. У пам’яті зринули образи з минулого: як батько вирізав кораблика з букового полінця, як мати викроїла зі своєї спідниці кілька шматочків матерії на сукенку для ляльки. Ці образи — все, що залишилося їй від тата й мами.
Вона простягнула руку й мовчки взяла іграшки.
— Що сталося з Арстрідом? — запитав незнайомець лагідним голосом.
Робі якусь мить дивилася на нього насуплено, а тоді поволі опустила гілляку.
— Його знищили, — сказала вона зітхнувши.
— Чому?
Робі мовчала. Вона не хотіла про це згадувати. Не хотіла про це говорити.
— Чому? — перепитав незнайомець.
— Е-го-їзм, — утомлено продекламувала вона.
— Що це означає?
Робі мовчала.
— Вони платили замало податків, — пояснив Крешо, утрутившись у розмову. — Не хотіли платити, — додав він з робленою поважністю в голосі, вимовивши, точнісінько як Тракарна, із притиском оте «не хотіли».
— Вони не могли стільки платити! — запротестувала у відчаї Робі. — Просто не могли!
Незнайомець задумливо кивнув, а тоді знову звернувся до Робі.
— А мешканці Арстріда ще живі?
Робі кивнула.
— І де ж вони? — запитав він.
— Вони втекли по той бік Темних гір, за водоспад. Тепер живуть на березі моря.
То був не секрет. Вояки й так це знали. Та вони не пробували переслідувати втікачів, бо їх надто лякав водоспад.
— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — знову запитав незнайомець.
Тиша.
— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — повторив незнайомець.
Далі тиша. Робі відчула, що нижня губа в неї починає тремтіти, а очі наповнюються сльозами. Вона судомно стиснула кораблика та ляльку. Тут уже навіть Крешо не відважився на жодні кпини.
— То були мої тато й мама, — тихо вимовила вона. Дівчина дихала глибоко й говорила повільно-повільно, мабуть, щоб не розплакатися.
— Були? — допитувався незнайомець.
Ні, вона таки не втримається, дарма що старається дихати глибоко й говорити повільно. Робі розплакалася.
— Їх повісили, — сказав Крешо.
Незнайомець зблід, наче мрець.
— Чому? — запитав він тремтячим голосом після того, як на мить йому геть зовсім перехопило подих. — Чому?
Тиша.
— За егоїзм, — мовила Робі, схлипуючи. Вона ніяк не могла заспокоїтися. — І… — дівчина не знайшла в собі сил договорити.