— …і…? — повторив незнайомець.
— І крім того, казали, що вони переховували ельфа, але я знаю, що це неправда, цього не могло бути…
Робі не договорила.
— Ні-і-і-і-і-і! — закричав Йорш. — Ні, ні, ні, ні! Вони віддали своє життя, загинули й лишили тебе сиротою через мене!
Незнайомець закрив обличчя руками. Він упав навколішки й скулився, його трусило дедалі дужче, немов зимовий вітер — останній листочок на гілці дерева. Крешо переможно посміхнувся.
— Бачиш, він таки ельф!
Робі перестала плакати. Вона підняла голову й поглянула зверху вниз на плаксиву істоту коло своїх ніг. Це що, справді ельф? Ба навіть Той Самий Ельф, — той, котрий… Невже батьки й справді загинули, залишивши її сиротою, щоб порятувати оце? Вона сирота через оце? Вона лишилася без батька-матері через оце? Немає більше ні сушених яблук, ні печених на рожні куріпок, ні теплого ліжка, ні молока з медом уранці — і все через оту жалюгідну істоту, яка тільки й уміє, що насміхатися з голодних дітей і Калиної покаліченої руки? Це неправда. Цього просто не може бути. Тепер, коли незнайомець заговорив про Арстрід, вона нарешті збагнула, у що він одягнутий: то була весільна сукня, у якій виходила заміж дочка сільського старости! Мама Робі навіть допомагала вишити оте «М» на грудях. Злість перемогла біль, і вона злегка штурхнула Йорша своєю босою ногою. Той, утім, навіть цього не зауважив.
— Іди геть, — закричала Робі. — Це все неправда — те, що ти говориш. Геть! — Для переконливості вона навіть плюнула на нього, але Йорш і не поворухнувся. Він був непритомний.
Що казати чи робити далі — про це Робі вже не встигла подумати. Тракарнин крик, що пролунав у неї за спиною, змусив її пригадати, що веселі часи давно скінчилася й тепер варто чекати тільки поганого й ще гіршого.
— Ельф! Це ельф! — заволав Крешо, показуючи пальцем на безсилу постать на землі.
Слово «ельф» луною понеслося з уст в уста, аж поки не долинуло до вартових. Просвистіло кілька стріл. Робі, Каля та Крешо кинулися на землю, прикривши голову руками. Йорш і далі лежав нерухомо: він ледве дихав. У цю мить пагорб удалині за Сирітським домом зненацька зрушився. То був дракон, що причаївся в траві. Він був справді велетенський — й опинився зовсім близько. Усі кинулися врозтіч, за винятком тих трьох, що лежали долілиць на землі, накривши голову руками, а тому не бачили й не розуміли, що діялося навколо. Вони збагнули, що сталося, тільки коли їх овіяло гарячим смердючим вітром. Підвівши очі, вони побачили просто перед собою драконячу морду, і їм стало ясно, що вітер — це подих із пащі, всіяної здоровенними, як рука завбільшки, іклами.
На щастя, дракон на них навіть не глянув. Він шукав способу підхопити Йорша зубами водночас і міцно, і так, щоб не поранити ельфа.
— Робі! — загукала Каля.
— Тс-с-с. Тихо.
— Робі, я впісялася…
— Ну, це не біда. Це навіть добре, — заспокійливо прошепотіла Робі. — Тебе не так смачно буде їсти. А тепер цить.
Дракон, однак, нітрохи ними не цікавився. Він і далі думав над тим, як краще перенести Йорша. Після кількох спроб підняти його зубами він вирішив використати пазурі. Кігтями лівої лапи узяв ельфа за гомілки, кігтями правої — за зап’ястки, а тоді розгорнув свої широченні крила й повільно здійнявся в повітря.
Коли він був уже зовсім високо, йому вслід полетіло ще кілька стріл — але вже без жодних шансів влучити в ціль.
Робі лежала долілиць, не знаючи, що робити, аж поки не відчула, як Тракарнині руки схопили її за плечі й примусили підвестися.
— Ти… — почала Тракарна здавленим від злоби голосом, — ти… ти, мерзотниця, ельф’яча посіпака… атож, ельф’яча посіпака… як і твої батько й мати… слава Даліґару, що їх відправили на шибеницю… чортові негідники… знай, я не спускала з тебе очей… то ти їх спровадила сюди на нашу голову, правда ж? Це ж усе через тебе, га?
Робі навіть не пробувала виправдовуватися, бо знала, що це лише примножить Тракарнину злість і лють її ударів, а тільки, як могла, прикривала голову руками. Усе було так кепсько, що ляпаси здавалися далеко не найгіршою із проблем. Її тато й мама прирекли себе на смерть, а свою доньку — на недолю заради якогось жалюгідного недоумка. Сон, що переслідував Робі ще відтоді, як була зруйнована її родина й усе життя, — сон про дракона й принца в білому, — таки справдився, і їй на голову звалився цей негідник ельф у весільній сукні, закаляній пташиним лайном і ще чимсь, про що краще й не знати, — й остаточно споганив її й так зовсім не солодке життя.
Коли Тракарна трохи вгамувалася, Робі була вже вся в синцях. Тут якраз нагодився Страмаццо, і вони вдвох вирішували, що робити далі. Урешті зійшлися на тому, що Страмаццо особисто піде до Даліґара й попросить про підмогу, необхідну для того, щоб відпровадити до міста цю малу відьму.