Цього разу Робі навіть не мусила робити зусиль, щоб не сказати чогось зайвого, бо й справді не мала про це найменшої гадки.
— Бо я хочу, щоб ти зрозуміла. Я знаю, убити дитину — це може здатися жорстокістю. Тому тебе не повісять посеред міського майдану, як твоїх злощасних, нікчемних батьків. Тебе повісять тут, подалі від поглядів тих, хто не здатен зрозуміти. Але ти — я хочу, щоб ти зрозуміла, бо інакше, — я знаю, — у своїй нікчемній, пустій голові ти звинувачуватимеш мою величність у несправедливості, хіба не так? Цього я не можу допустити. Знай, що твій батько, цей проклятий голодранець, посмів уголос заявити, що єдина річ, яка щось важить для нього в цьому світі, — це не Даліґар, не я, Суддя-управитель, а його жалюгідна, нікчемна жінка й ще жалюгідніша та нікчемніша дочка.
Робі була спантеличена: вона часто думала про Суддю-управителя, і він здавався їй кимось на кшталт Володаря Зла, який пишається своєю злобою й жорстокістю, — таким собі лютим орком, тільки розумнішим і цивілізованішим. Та вона помилялася. Окрім орків ніхто не оголошує себе «володарями темряви». Суддя-управитель, так само як і Тракарна зі Страмаццо, вважає себе «добрим», тоді як «лихі» в його очах інші — ті, хто хоче залишити бодай щось для своїх голодних дітей, ті, хто не хоче вмирати з голоду й не хоче, щоб його кості обгризли бродячі пси в придорожних канавах. Мета законів, які видає Суддя й такі, як він, — перетворити народ на вмираючих від голоду рабів, які б нічого та нікого не любили й не мали, за що боротися. А точніше, його мета — щоб народ не любив нічого й нікого, окрім нього, Судді-управителя, — щоб народ тільки його любив по-справжньому й тільки йому беззастережно вірив.
— Ми схопили твого ельфа! — із сатанинською гордістю в голосі повідомив Суддя. — Не так давно він добровільно здався нам у руки. Він знає, що нас не здолати, і навіть не пробував чинити опір. Я певен: це мить нашої слави! Хіба ні?
Що ж, ось яким способом її принц вирішив дістатися сюди. Здатися — план простий до геніальності. Робі полегшено зітхнула. На щастя, Суддя такий самий дурний, як і лютий. Він не бачить нічого дивного в тому, що володар надприродних здібностей, який, зокрема, літає верхи на драконі, раптом вирішив зробити приємність Судді-управителю, добровільно віддавшись йому в руки, щоб той міг безперешкодно його повісити.
Робі ще ніколи не почувалася в такій безпеці. Її принц прийшов по неї. Він добре знає, що і як робити.
Розділ сімнадцятий
Йорш не мав найменшої гадки, що і як тепер робити. Здатися вартовим при міській брамі — то єдине, що спало йому на думку, і він був аж ніяк не певен, що це блискуча ідея.
Здавшись без опору, він тим самим обміняв себе на дівчину. Не тільки тому, що був зобов’язаний перед Монсером та Сайрою, а й тому, що відколи її побачив, Робі була єдиним, що мало для нього значення. А віддати себе в обмін за неї — то було все, що спало йому на гадку. Зрештою, битися він не вмів — що ще він міг би вдіяти?
У заплутаних історіях, які він читав колись Ерброу-старшому, коли той висиджував своє яйце, всі з усіма чимось мінялися: я даю тобі пів пуда кабачків і мірку квасолі, а ти віддаси мені свою дитину, щойно вона народиться. А якщо ти принесеш мені три пір’їни із хвоста золотого грифа, отримаєш половину мого царства, або ж сім восьмих чарівного килима, або ж одну третю частку від казана достатку. І всі додержували цих домовленостей. Тим-то Йорш не міг уявити, що умови можуть не дотриматися і що треба домовлятися з позиції сили, а тільки тоді чим-небудь поступатися. Спершу треба було домогтися, щоб вони звільнили Робі, а лише тоді здаватися. Тепер Йорш розумів: він просто не припускав, що його співрозмовники можуть виявитися нечесними людьми, тож і не вживав жодних запобіжних заходів. Узагалі, приходити самому туди, де тебе чекає купа озброєних до зубів вояків, — це теж виявилося не дуже розважливо. Треба було пригрозити їм драконом: мабуть, вони б не здогадалися, що дракон не з ним. Однак йому завадив давній звичай ельфів завжди казати правду й страшенне збентеження від самої думки, що його можуть спіймати на брехні. А тепер уже пізно. Він дозволив себе схопити, тож тепер вони готуються повісити і його, і її. Його — на майдані, а її — десь у підземеллях.
Йорша скували такою кількістю ланцюгів та кайданів, що він ледве міг дихати. А вартових навколо нього виставили стільки, що годі було й полічити. Єдина відрада в тому, що його вели саме туди, куди йому й треба, — у підземелля даліґарського палацу, і він сподівався, що Робі десь там. А він уже щось та придумає. Хай там як, за себе ельф не надто переживав. Йорш був певен, що якось викрутиться: якщо в стародавньому пророцтві йшлося саме про нього і його майбутню долю, то значить, якесь майбутнє в нього таки є. А власного порятунку без порятунку Робі він навіть не уявляв.