Той, хто не знає ельфійської мови, нізащо не визначить правильний шлях. А проте чимало людей, які запасуться часом, терпінням і мотузками, щоб розмотувати за собою, позначаючи шлях, можуть згодом дослідити всі хитросплетіння цього лабіринту та знайти з нього вихід. Тому треба поспішати: це забере чимало часу, однак раніше чи пізніше вояки Судді доберуться й сюди.
Гра ускладнювалася. Тепер і слово «сюди» почало заводити в глухі закутки або на сходи, що обривалися в порожнечу. На одній зі стін була велика фреска із зображенням гри в ельфійські шахи: білі німфи захищали, а два чорні дракони атакували королеву, на голові в якої були корона, оповита голубим плющем. Ключ містився в книжці. Серед поезій там були й загадки, одна з яких звучала так:
Німфи! Йорш приглянувся уважніше: у тих місцях, де руки німф стискали мечі, у стіні були вузькі, ледь помітні щілини. Просунувши руку в кожну з цих щілин, він зумів намацати там важелі, — але зрушити їх не зміг. Та це не біда: як і з усіма іншими замками, йому досить було зрозуміти, який мав бути їхній рух, щоб повторити його силою думки. «Клац». Стіна виявилася рухомою плитою, що відсунулася набік. Та хитрий механізм, очевидно, спорохнявів від часу або, може, забився віковим пилом — і його так і заклинило у відчиненому положенні, тож закрити за собою прохід Йорш не зумів. Переслідувачі матимуть перед собою відкритий шлях.
За наступною стіною були запаморочливо круті гвинтові сходи, якими вони спустилися ще глибше під землю. Йорш був переконаний: вони вже значно нижче від рівня річки. Тепер на стіні перед ними видніло намальоване море.
— Коли виберемося звідси, поселимося десь коло моря, — сказав Йорш Робі, обнадіюючи, мабуть, не так її, як себе самого.
«…Плоди, що зрум’янилися на сонці, скроплені солоною водою…» — повторював він напам’ять рядки із книжки. Уважно роздивляючись малюнок на стіні, він побачив там маленький острів, а на ньому дику черешню, — той самий острів, над яким пролітали вони з Ерброу. Він існував іще багато століть тому, і на ньому так само росла черешня — мабуть, прапращурка тієї, що росте там тепер! А може, художник просто уявив його чи побачив уві сні? На черешні блищали червоною емаллю ягоди, дещо темніші в тих місцях, де на них падала тінь. Там Йорш намацав отвори, в яких ховалися ґудзики секретного механізму. «Клац». Плита знову відсунулася, але він і цього разу не зумів повернути її на місце. Найголовніше тепер — не баритися.
Вони спускалися дедалі нижче, — нижче навіть за підземні нутрощі міста Даліґара — у підземелля стародавнього царського палацу колишньої ельфійської столиці.
Їм раз у раз доводилося продиратися крізь густе павутиння. Коридор місцями був напівзавалений, місцями — підтоплений. Дедалі частіше вони мусили плазувати по багнюці. Повітря бракувало. Воно було густе, сповнене пилюки, просякле багатовіковим духом землі, води та якоїсь гнилі. Йорша охопив жах. Може, там попереду він знайде тільки свою смерть? Найгірше те, що він провадить за собою Робі. Досі він нічого по-справжньому не боявся, бо його, у певному сенсі, захищало пророцтво. Та обставина, що давним-давно хтось — а точніше, сам Ардуїн, Володар Світла, — передбачив його майбутню долю, означала, що, так чи інак, якесь майбутнє він усе ж матиме. Однак тепер він знав: усе, що відбувається з ним зараз, уже поза рамками пророцтва! Подумати тільки: зв’язати своє життя із несосвітенною дурепою Авророю! Та краще б його зжер лютий троль! Краще вже він згине тут, у даліґарських підземеллях! А якщо пророцтво виявилося правдивим тільки почасти, то значить, і його право на життя далеко не безумовне. Ардуїн визнавав за ним таке право, але Суддя-управитель був категорично проти, — а Суддя був значно ближчий за Ардуїна й мав значно численнішу групу підтримки. Аби тільки врятувати Робі!
Зненацька коридор закінчився. Рачкуючи по багнюці, вони опинилися перед ґратами, що перегороджували їм шлях. По той бік ґрат коридор розширювався, звідти війнуло чистим холодним повітрям. Очевидно, коридор вів до якоїсь печери. Самі ґрати являли собою химерне переплетення металевих прутів, кованих у вигляді пагонів плюща: срібне листя, а стебла — із золота. Ґрати, певна річ, були витвором ельфійських майстрів. Утім, так само певним було й те, що вони не відчинялися: там не було ні завіс, ні замка. То виявилися не двері, а просто ґрати.