Клуня виявилася на місці, на горбочку, схили якого хтось обсіяв коноплями. Бо ж тут, на Ставках, коло води, їх зручно буде й тіпати, та й від чужих очей подалі. Вочевидь, після того як савіти усі землі конфіскували у колгоспи, люди користають і цими латками землі серед лісу.
Тепер клуня стояла уже без дверей, із вибитими дошками у стіні, зате з оберемком старого сіна на укладеній трухлявими дилями долівці. В око впали і сліди від куль – знадвору й всередині, і від перебування людей – розчавлені шкаралупи з яєць, шмат газети…
Неподалік, за коноплями, починалися рядки покосів, що рівними смужками помережили частину схилу, і я приніс звідти ще трохи свіжого сіна й перемішав його зі старим, вийшла чудова постіль. Якби заявилися які косарі, то я сподівався їх відразу почути, тільки-но зачнуть мантачити свої коси, і тоді шлях для відступу – коноплі й верболіз, що з тильного боку підступали майже до самої клуні.
А якщо нікого не буде, то вдень можна буде ще й скупатися, вирішив я, вдихаючи аромат свіжого сіна. І перш ніж почати підважувати дилі й шукати там те, що залишив перед відходом з лісу (його там уже давно могло й не бути), ще трохи полежав на сіні, згадуючи минулі дні. Тепер, звіддаля часу, мені, що виріс на війні, вона здавалася далеко не найгіршим з того, що у мене було.
Я вже й раніше не раз про це думав. А терплячи холод і голод, безвихідь і приниження там, на сході, в бігах, у моменти найбільшого відчаю й зневіри найчастіше мені допомагала вистояти саме мрія ще коли-небудь сюди повернутися. Вернутися, прийти у свій ліс і знову взяти в руки зброю. І часто мені цього ой як кортіло. І це, мабуть, було нормальною реакцією на знущання кацапні для мене, який виріс на війні, на тій війні, яку ми вже програли, але яку сам я ще не програв, принаймні доки ще дихаю…
Нерідко там, на півдні, я ловив себе на думці, зауваживши оброслий рідкими кущами терну, такого ж, як і у нас, чи дикої маслини, яка у нас не росте, зріз горба над степовою станцією, що непогано було б прилаштувати тут кулеметне гніздо, а коли доводилося переїздити з місця на місце, то, прочісуючи очима рівнинні краєвиди, тільки й мав тої розваги, що подумки вибирав обабіч шляху зручні місця для засідок… І тепер я відчув велику полегкість, коли зважив на долоні приємну вагу свого трофейного парабелума, який у першу ж ніч, коли мати вже заснула, знайшовся там, де й мав бути – у «бабі», на горищі. Бо ж сам Яворенко колись радив мені німецьку зброю…
Але Яворенко розумівся не лише на зброї, а й з усіх наших командирів він був найбільш досконалим тактиком, хоч ним самим покерувати вдавалося не завжди. І, можливо, в цьому був його найбільший недолік, проте своїх хлопців він беріг як ніхто.
Знав я його ще до війни як Тимка Басюка з Борсуків. Він разом з моїм братом ходив до Вишнівця в рільниче училище, а як у тридцять дев’ятому прийшли перші савіти, то вони разом поступали в торговельну школу у Тернополі. В сороковому Басюка призвали до Червоної армії, з якої він повернувся аж наприкінці літа сорок першого, втікши з німецького полону десь коло Дніпра. І хоч завдяки братові ми з ним були знайомі давно, але під час війни зустрічалися всього кілька разів.
Уперше я побачив його під час того бою у нашому лісі, на Великдень. Удруге я зустрів його на узліссі під Кіптихою після красилівського походу, з якого ми повернулися з великими втратами. Та сама сива смушкова шапка і так само стягнена назад голови, за поясом німецька граната-«булава», «шмайсер» на плечі, далековид на грудях. Вигляд у нього був досить збуджений, хоч і вів себе стримано, зате очі, темно-карі, циганські, здавалося, пропікали кожного, на кому він зупиняв свій погляд.
Саме тоді Яворенко досить різко, з притаманною йому емоційністю, звинуватив у провалі походу Крука, у відповідь Крук зробив спробу його роззброїти. Це трапилося майже на тому самому місці під Кіптихою, де кілька місяців перед тим бандерівці роззброювали мельниківців. І нашу боївку тоді також були зарахували до мельниківців і сказали або приєднатися, або здати зброю й розходитися по домівках. Але ми з Павлусем Горошком з Вербівця, вроджений був вояка, і ще з одним хлопчиною, галичанином, зброї не здали. А пізніше, коли міжусобні пристрасті дещо вляглися, мене за це сам курінний і похвалив.