І Яворенко зброї також нікому не віддав, тим більше, за Тимка вступилися хлопці. Всі розуміли, що найбільша провина за красилівський провал лежала-таки на Крукові, бо ж як не крути, а командував походом він. Пізніше за приписану йому неузгодженість своїх дій з керівництвом курінного навіть засудять на смерть, але цей присуд буде відмінено завдяки його попереднім заслугам, і його навіть представлять до нагороди.
Проте відтоді Яворенко із своєю групою тримався дещо осібно і, як та кішка, гуляв начеб сам по собі. Він також виступав проти акції щодо польських осадників, вважаючи, що це на руку німцям.
А востаннє ми зустрілися в його рідних Борсуках навесні сорок шостого. І він тоді, без перебільшення сказати, врятував мені життя. То було під самими Борсуками, коли нас таки нагнали ті перевертні, переодягнені в упівців гарнізонники, які перед тим влаштували погоню за нашою групою по куськовецьких хуторах…
Тоді рускі активно вдалися до нової тактики: почали маскуватися під наших хлопців, чинити звірства й приписувати все це нам же. Начебто саме таку групу і було помічено в районі сіл Малі й Великі Куськівці та Синява, й мене ще з двома товаришами було послано у розвідку. Ми мали наказ перевірити інформацію, по змозі з’ясувати, що це за група, але у бій не вступати… І ми зіткнулися з ними на першому ж хутірці за Синявою.
Тітка, у якої ми зупинилися пообідати, мати однієї нашої зв’язкової, підняла нас із-за стола (ми ще й борщу не доїли) і сказала, що з іншого боку в їхню вуличку, з п’яти хат, щойно в’їхали три підводи з якимись вояками, і ми відразу ж поквапилися надвір. У нас також були коні з бричкою, й, поки один залишився запрягати, ми з товаришем вирішили з’ясувати, хто ж це може бути? Ми подумали, а може, це й справді свої? Та навіть якщо й видають себе за наших, то принаймні відразу стріляти не повинні…
Коли вони нас помітили й ми почали перегукуватися, то у відповідь на наші запитання, хто вони й звідки, ті прибульці почали таке крутити, що відразу стало ясно: щось не те. Та й мова їхня, хоч і українська, але якась нетутешня, у нас так не гукають…
Їх було не менше десяти, але вони не знали, скільки нас. У відповідь на запрошення їхнього старшого зайти до хати й спокійно все обговорити ми відповіли, що зараз приведемо свого командира. А коли вони побачили нашу бричку, що тим часом виїхала з крайнього подвір’я, й те, як ми на ходу стрибаємо у неї, та зрозуміли, що нас тільки троє, ось тоді-то й почалася ця скажена погоня полями: ми на бричці й вони за нами на двох підводах…
З хутора ми погнали по прямій на Великі Куськівці і відразу ж відірвалися кілометрів на два. У видолинку, коли вони нас не могли бачити, я скинув одного хлопця, аби перележав, й тоді через Борсуки рвонув на Кіптиху до своїх.
Але коли почалися горбки, то тільки-но ми долали підйом, вони кожного разу нас починали доганяти, і я побачив, як на роздоріжжі одна їхня підвода відділилася й за нею тільки закуріло… А з тієї підводи, що летіла за нами, враз почали стріляти. Кулі, не долітаючи, здіймали хмаринки куряви метрів за двадцять позаду нашої брички.
Поки товариш правив кіньми, я пустив із свого «пепееса» три коротких черги у відповідь і, як завжди, не попав, бо цей автомат, перший із тих, що їх савіти модернізували з фінського «суомі», не відзначався влучністю. Проте коли я став відстрілюватися, наші переслідувачі почали відставати і стріляти також перестали… А поминувши Куськівці, ми вже добряче відірвалися й, скотившись у черговий видолинок, звернули з дороги. Ми розгнуздали коней і повсідалися верхи без сідел і вуздечок. Не пам’ятаю, кому першому прийшла в голову ця ідея, може, й мені. Але сільським хлопцям, які змалечку водили коней на нічне, до цього не звикати, й далі по грузькому пастівнику ми помчали верхи.
Я раз по раз оглядався й бачив, як з-під копит моєї гливої летіли дернюки мокрої землі… Проте невдовзі наші коні стишили хід і далі йшли легким тюпцем, і тепер їх, неосідланих, неможливо було «розкачати».
На горбку нам назустріч трапився селянин, який їхав орати. Його коні були жваві, на них шерсть аж блискотіла. Ми розвернули підводу і, залишивши дядькові своїх коней, погнали його підводою галопом. Знову було чути постріли. Вони таки тягнулися за нами.
Наші коні були свіжі, вони неслися так швидко, що була надія – переслідувачі відстануть. Коли ми знову звернули на поля, то перевертнів уже не було видно, й ми погнали коней не так скоро, час від часу розпитуючи людей, котрі спозарання виїжджали на свої лани. Дехто нишком кивав на Рудку, інші розводили руками, і ми вирішили ризикнути й… гайтавйо вправо через Борсуки проскочити на Кіптиху!..