– Не знаю, – чесно відповів я. – Може, й автомат, а може, й нічого. Віллі, якщо ти його не знайдеш, він завтра приведе сюди облаву, і тоді у нас уже не буде ніяких шансів.
– Я буде дивитись, – сказав він.
– І, будь ласка, будь обережним, – попросив я на прощання і додав, зважуючи на долоні лимонку, що зараз буду виганяти з конопель звірка, то щоб він не звертав на це уваги і займався своїм, а під вечір аби шукав мене на цьому ж місці.
Ще раз кинувши коротке: «Ґут!» – пригнувшись, колишній піхотинець швидко зник у кущах верболозу.
Навряд чи цей здохляк мав хоч якесь бажання продовжувати війну через дев’ять років після того, як його країна капітулювала, думав я про Віллі. Це вже була не його війна. Але тепер і в нього не було вибору. Вочевидь, він був непоганим солдатом, до того ж він був німцем. А це вже немало. Та й навики піхотинця, отримані на фронті, так скоро не забувають, якщо взагалі коли-небудь забувають.
Після того як Віллі пішов, я ще хвилину-дві напружено вдивлявся у зелену стіну конопель, але там, як і раніше, анішелесь. Отож, зваживши на долоні одну з гранат, висмикнув кільце і щосили пожбурив її у коноплі, стараючись докинути до того місця, де востаннє спостерігав щось схоже на шарудіння. Тоді, вхопивши «гочкіса», я відскочив до клуні, пригнувся під стіною.
П’ять, десять, п’ятнадцять секунд… Минула хвилина, але вибуху не було. Що ж, за стільки років граната могла й відсиріти, чи щось із запалом? Але залишалася ще одна, і я вирішив перевірити у неї запал і на якусь мить, викручуючи стержень, забув про небезпеку й випростався під стіною. Але рускому, який за цей час уже встиг опинитися на краю верболозу, цього виявилося досить, аби прицілитися.
Я відчув два удари: в плече і в стегно, у ліве плече і в ліве стегно, й аж потім тряскіт автоматної черги, й упав навзнак під стіною, проте гранати з руки не випустив.
Той…гуєв продовжував лупити короткими, не перестаючи, і я вже чув звуки пострілів значно ближче. Тим часом «гочкіс» лежав за два метри у мене в ногах, і мені не залишалося іншого, як вкрутити назад запал і, смикнувши за кільце, лежачи, кинути «репанку» за ріг клуні у тому напрямку, звідки наближався тряскіт «пепеша».
Далеко з такої пози я кинути не міг, і все ж, коли за клунею глухо бухнуло, я ще встиг подумати, що, очевидно, й у першої гранати спочатку треба було порухати запал… Услід вибухові долинув гортанний «йок», що вилітає, коли несподівано б’ють важким по спині чи в груди. Стрільба припинилася, і ще за мить, коли я вже пробував дотягнутися до свого кулемета, то почув, як мій супротивник, ломлячись через верболіз, шугонув у тому ж напрямку вздовж озера, куди перед тим подався Віллі.
А коли у мене в руках знову опинився «гочкіс», я із люті пустив услід рускому дві довгих черги. До моїх вух ще деякий час долітав віддалений хрускіт гілок, і я подумав, що тепер варто поберегти набої, яких у мене залишилося не так уже й багато.
На щастя, і на плечі, й на нозі кістки були цілі. На плечі відбувся подряпиною, можна сказати, здерло шкірку, зате на стегні куля таки вирвала трохи м’яса, і крові натекло, як з кабана, ціла калюжа. Довелося зняти й пустити на бинти всю сорочку. Але часу розлежуватися не було. Треба було закінчувати справу з тим…гуєвим, якого моєю гранатою, напевне, також зачепило. Ні в якому разі не можна було дати йому втекти. Тоді ще буде надія, що гарнізонники не відразу кинуться пропажі своїх. Офіцерня ж поїхала на риболовлю!
7. Поєдинок вздовж струмка
Але ж і Віллі ще треба догнати того шофера… Проте тільки-но я встиг про це подумати, як з іншого боку, з конопель, долинули схожі на стогін звуки. І тоді я згадав про тих двох у коноплях, що першими почали улюлюкати… Іти я поки що міг, тільки як різко піднімав ногу, то у стегні починало боліти.
Втім, коли я знайшов у коноплях трупи, на віддалі п’яти метрів один від одного, то вже ніхто не стогнав. Одному дві кулі попали в груди, і він, мабуть, одразу й відкинувся, а другого зачепило у бік і в шию. Напевне, він і видав передсмертний стогін, але коли я продерся крізь зарості конопель, то і цей уже затих. Упевнившись у цьому, я з полегкістю зітхнув, що нікого не довелося дострілювати.
А хіба я запрошував їх сюди, на наші Ставки? От і наїлися рибки. Ці двоє – то вже назавжди, і той третій на березі, з головою занурений у воду, також. Але на нього я вже не гаяв часу, бо й два ТТ стали непоганим трофеєм. Одного я запхав за пояс, а другого спершу у кишеню маринарки, але своєю вагою, стукаючи по стегні, він заважав мені йти, то довелося для рівноваги упхати і його за пояс, але вже на німецький манір – на животі. Обшукавши убитих, я знайшов документи, гроші та ще одну запасну обойму до пістолета. Усе це за хвилю опинилося у моїй кишені, і, не гаючи часу, я вирушив навздогін утікачеві.