Я зробив помело із стебел папороті та лісового горошку й ретельно обмів землю, натрусив прілого торішнього листя, а Віллі тим часом притягнув й кинув зверху суху грубу розчепіру, аби звірі не розграбали.
Восени сорок п’ятого, коли проти нашої сотні рускі кинули цілу дивізію, тоді вони вперше обступили ліс і просто-таки промацували деякі ділянки «щупами», я майже три доби просидів у приблизно такій же роздовбаній лисячій норі на Гриньковеччині. Правда, на ніч я виповзав. А от той…гуєв уже не виповзе.
Колишній піхотинець ще знайшов у струмку гільзу від ППШ, потім я знайшов ще одну, але на подальші пошуки вирішили часу не тратити. В густій лісовій хопті їх навряд чи хто знайде, якщо тільки не знатиме, що вони тут є.
І, мабуть, десь тоді, сам не знаю чому, але я остаточно вирішив змінити план. А чому б і справді не рвонути на Крем’янець трофейним «вілісом»?.. У тому рідкому грабовому лісі, де все навкруги буяло й цвірінькало, ця ідея видалася мені не такою вже й божевільною.
– А тепер веди до свого… Де той твій глиняник? – сказав я і вже за звичкою повторив це ще раз, бачачи перед собою згорблену довгоруку постать колишнього піхотинця колись ворожої армії, його оброслу жовтим волоссям шию, запалу повіку й насторожений погляд єдиного ока, коли він оглядався. Я й сам, мабуть, виглядав не краще. Утім, пам’ятаючи, що ми шукаємо по лісі трупи ворогів, то навіть і це заняття видавалося мені тоді далеко не найгіршим із того, що могло нас чекати.
Ми й самі вже могли бути трупами, і про це я також пам’ятав. І все ж тут, у рідному лісі, серед розкішної природи, мені й далі судилося визбирувати трупи замість того, щоб косити сіно, рибалити чи, скажімо, учити дітей або будувати мости, на що я навіть пробував учитися…
Однак на війні є речі, про які бажано згадувати якомога рідше. Інакше навряд чи довго протягнеш…
За грабовим лісом була смуга соснини, яку ми швидко проминули, а тоді баварець нарешті вивів мене на глиняник, де він привалив того шоферину І я віддав належне колишньому піхотинцеві, який уже орієнтувався у нашому лісі досить непогано.
Проте у глинянику нас чекала несподіванка. Навпочіпки відкочуючи важкі глиняні катуляки, бо далі були пищатинецькі поля й дорога на Крем’янець і нас хтось міг побачити, ми довго не могли повірити, що під глиною нікого нема: ні живого, ні мертвого.
– Заспокойся, він дав драла, – поплескав я по плечу колишнього піхотинця, розглядаючи червоні цятки на брилах. – Зате тепер тобі ніхто не дорікне, що ти вбив українця, хоч і холуя. Ти його тільки поранив…
Колишній піхотинець понуро розглядав своїм одним оком подарований мною парабелум, начеб зброя була у чомусь винна.
– Віллі, скажи чесно, ти просто залишив його, думав, сам сконає, бо не хотів добивати. Так чи ні?.. – Баварець продовжував мовчки розглядати парабелум, але й без його відповіді мені було все зрозуміло.
Отож, відколи він прикидав гарнізонника брилами у глинянику, минуло вже години три, якщо не більше. Той уже міг дійти і до Пищатинець, і до Підгаєць. Залежно від того, коли він з-під тієї глини виліз. А міг заховатися за найближчими кущами…
– Чому винен? Що служить армії? – буркнув Віллі, й у нього знову вийшло начеб випльовування слів.
– Щось не розумію, а ти, взагалі, за кого?..
– Я думав, він помер, – розводив руками Віллі. – Одна смерть…
– Тепер будуть ще дві. Наші з тобою. Бо ти так вирішив. Що ж?.. Напевне, тобі треба просто іти і знову здаватися, – сказав я. – Тільки тепер вони тебе землеміром не поставлять, а самі тобі відміряють…
– Ду біст фантазер, – цього разу німецькою відповів мені колишній піхотинець, але я зрозумів його без перекладу, і ще я зрозумів, що здаватися він не хоче.
А може, він просто хотів, щоб його слово було останнє? Моя репліка про землеміра, як завжди, його образила.
9. Похоронна команда
– І що тепер буде? – запитав Віллі, коли ми вийшли з глиняника й, пригинаючись, аби нас не побачили з дороги, почали прочісувати кущі.
– Коли знайдемо твого шофера, то попросимо, щоб нікому не розказував, що нас бачив. І першим просити буду я…
Напевне, Віллі зрозумів безглуздість подібних запитань, бо враз замовк. Але я й сам не дуже хотів стріляти в того хлопця.
– Може, ми навіть дамо йому води. Прив’яжемо десь, нехай трохи полежить із ганчіркою в роті, поки якісь пастухи знайдуть і поки ми звідси заберемося, – заспокоював я колишнього піхотинця, хоч і сам мало вірив у те, що казав.
Наздогнати, щоб убити, а убити, аби вижити самому, – на війні то звична справа. Хоча раніше намагалися догнати переважно мене. Особливо в останній рік, перед тим як вийти з лісу, то тільки й того, що гебістські хорти наступали нам на п’яти.